— А пити? — запитую я. — Що він буде пити? Чим він буде запивати твою ковбасу?
— А чим ковбасу запивають? — У Мириному обличчі раптом прорізається щось овече, якась природня, чи що, пришелепкуватість.
— Хоча б портвейном. Літом можна й пивом, але зараз зима!
Мира роздумує якусь мить, потім підходимо до винно-горілчаного прилавка. Вона зосереджено перераховує дрібні гроші на долоні, потім підводить очі й обережно, з очевидним нерозумінням справи, блукає поглядом по пляшках. Тут вона безпорадна, як немовля.
— Ось цю. — Вказую пальцем на пляшку. — Її треба брати.
До Поштової площі доїжджаємо на метро. Далі пішки. Кульок із не зовсім сухим пайком несу я, обережно минаючи калюжі на набережній.
На Пішохідному мості все ще ожеледиця і дме вітер.
Іду і подумки чортихаюсь. Мені чомусь не віриться, що цей «турпохід» до Давида Ісааковича завершиться без жертв. I чому їй припекло йти до нього саме сьогодні? Ну добре, він її батько. Але ж сама казала, що вони не бачились уже кілька років. Могла б дочекатись і справжньої весни.
— Слухай, а в нього що, сьогодні день народження? — запитую я, «прислухаючись» правою рукою до ваги сумки з їстівними гостинцями.
— Ні, — відповідає вона.
Я, так і не позбувшись свого не дуже приємного збентеження, посковзуюсь і падаю. Праве стегно відразу починає боліти. Добре, що встиг підняти сумку, інакше старий дійсно отримав би сухий пайок.
Давид Ісаакович більше ніж здивований. Він спантеличений. Він дивиться дочці у вічі шукаючим, метушливим поглядом.
— Щось сталося? Мама захворіла? — Його тихий голос тремтить.
У землянці напрочуд тепло. Я бачу, що вгорі торець грубки-буржуйки розпечений. Поруч на долівці — кілька полін, вірніше — полінець.
— Ми тут... — Мира засоромлено підшуковує слова, водить поглядом, як праскою, по землянці. Повільно і спантеличено. Зупиняє погляд на сумці в моїй руці.
— Ми тут дещо принесли. — Вона забирає в мене сумку і простягає батькові.
Він зазирає всередину, і знову якісь запитання починають гніздитися у складках зморщок на чолі та скронях.
— Яке сьогодні число? — запитує Давид Ісаакович.
— Четверте, — відповідаю я.
Кінець кінцем старий заспокоюється і жвавішає. Починає метушитися: ще б пак — у гості завітала єдина улюблена дочка!
Ми виставляємо харч на стіл. Нарізаємо ковбасу. Давид Ісаакович виставляє три склянки й розливає портвейн.
Усе начебто нормально, але мене гризе сумнів. Я не можу зрозуміти, навіщо Мирі закортіло серед будня, в таку негоду, волоктися самій і тягнути мене на Труханів острів. Втім, старий радий. Це також важливо.
І ось, після першого прожовування шматків лікарської ковбаси, після першого портвейнового тепла, що розійшлося солодкуватим пощипуванням по роті, Мира раптом каже:
— Тату, ми з мамою їдемо в Ізраїль!
Давид Ісаакович відразу закашлявся. Довелося його рази зо три ляснути по спині.
— Ти лише не бійся, — торохтіла Мира, поки старий вертався до тями, відновлював дихання. — Там так само, як у Криму, море й гори. Нам там буде добре.
«Ось воно що,» — зрозумів я нарешті зміст цього візиту. I мені стало сумно.
Старий і Мира мовчки сиділи, дивились одне на одного. А я, щоб чим-небудь забити свій сум, жував то сир, то ковбасу. Відпивав зі склянки портвейн. У цю мить я відчував себе зайвим і непотрібним. Кимось на кшталт Івана Сусаніна, котрий начебто хотів заробити в поляків зайву копійку — і заблукав. А потім, напевне, теж почувався зайвим.
Вони з Мирою мовчали хвилин двадцять. Потім старий видихнув скорботно:
— Зрадники ви!
Мира — в сльози. Плечі здригаються. Мені б її заспокоїти, та нема бажання встрявати в їхній конфлікт. Мені ще й зрозуміти важко: хто з них ближчий мені? Старий мені — як учитель, як батько, якого я не пам’ятаю. Ну, а Мира? I з нею мені добре.
Іноді навіть дуже добре. Вона, звичайно, у житті трохи сумбурна, неохайна. I горнята в неї вдома завжди погано помиті. Та, може, це тому, що на кухні черга. Кухня ж, як і вся квартира, комунальна. Раковини на кухні дві, а мешканців — чоловік десять. I кожний хоче помити посуд.
— Ми будемо тобі писати, — крізь сльози обіцяє старому Мира.
— Куди? — Він обводить поглядом своє житло. — Я ж навіть адреси не маю! Сюди ж жоден листоноша не дійде!
— А ми кимось передамо!
Вона дивиться на мене, і я вже уявляю собі, як іду по вкритому ожеледицею Пішоходному мосту. Несу лист або навіть посилку. I сумка в мене, як у листоноші, через плече. Тьху ти, думаю. Ще навіть не попрощалася зі мною, не сказала мені жодного слова про Ізраїль, а вже думає, що я буду в неї кур’єром служити!