Вона чудово одяглася для цієї вечері. Чорні колготи, плаття, зверху формальне й класичне, а знизу різко та нерівно обрізане, так щоб майже повністю відкривало стегно. Такий самий чорний і блискучий пасок, котрий підкреслює талію. Вишукані платинові сережки й зачіска у стилі тридцятих років, із двома завитками, що виривалися з-під вух уперед.
Я в боргу перед нею. Усе ж таки я завдячую їй життям. Вірніше — серцем. Мені треба бути трішки привітнішим, незважаючи на мою препаскудну вдачу та на те, що нове серце стало для мене неприємним сюрпризом. Адже я ніколи не був нетактовним і грубим із жінками, особливо з привабливими.
«Вона приваблива?» — замислююся я.
— Чудові парфуми, — кажу я неголосно.
Майя здивована. Я не розумію її подиву. Я внюхуюсь. Я чітко відчуваю запах гарних парфумів.
— Я сьогодні «а ля натурель», — пошепки пояснює Майя Володимирівна і знову пригублює біле вино.
Здається-Зоя ставить перед нею велике біле блюдо. На ньому запечена теляча печінка, порізана соломкою, і овочевий терин.
Запах парфумів, які дуже мені подобаються, посилюється. Це дівчина. Що ж, непоганий вибір. Я проводжу здається-Зою шанобливим поглядом. Потім повертаюсь поглядом до Майї Володимирівни.
— Скажіть, ви кохали його? — запитую я.
— Ні, — спокійно відповідає вона. — Він мене кохав. Деякий час перед весіллям. Я тому й погодилася. Краще, коли тебе люблять, а ти не відповідаєш на це почуття, ніж самій кохати й не бути коханою.
— А взаємність?
— Взаємність удавати найлегше. А ти кого-небудь кохав?
— Мені вже майже п’ятдесят п’ять, — зітхаю я з посмішкою на обличчі. — Звичайно, кохав. Щиро й пристрасно.
— З цілковитою взаємністю? — запитує вона, і я чую у її голосі погано приховану іронію.
— Учора я сказав би «Так!», але зараз можна дозволити собі й повагатись. Принаймні, в пізніх «лав сторіз».
— Кажуть, що в чоловіків буває тільки два взаємних кохання в житті. Перше й останнє. — Її очі багатозначно блиснули від цих слів.
— У мене не було першого кохання. — Я відкидаюся на спинку стільця, опускаю щойно підняту виделку. — У мене був перший сексуальний досвід.
— Життя не до всіх буває добрим. — Майя Володимирівна засмучено, ніби співчуваючи, похитує головою.
— Послухайте... Послухай. — Я опускаю погляд з її очей на її губи. Розумію, що вони сьогодні «а ля натурель», без помади. — Не такий я вже й поганий, як можна подумати. Якщо добре попорпатися у моїй голові, то всі мої, скажемо так, негативні реакції на тебе мають чисто психологічну причину. Та й узагалі, будь-яка людина, роблячи кар’єру на державній службі, відхиляється від норми все далі й далі, розумієш? Я вже давно ненормальний, бо я — президент. А наш президент не може бути нормальним. У нас така національна особливість. Нормального не виберуть. Він надто простий, дурний, наївний і добрий...
Ротик Майї Володимирівни трохи розтуляється, ніби от-от вона скаже букву «О».
— Ви мене дивуєте, — каже вона. — Що це у вас сьогодні — день несподіваної відвертості?
— Майя, давайте остаточно визначимось: ми на «ти», чи на «ви»?
— Я гадаю, що якщо ви продовжуватимете в цьому ж дусі, можна переходити на «ти».
З’являється здається-Зоя, прибирає келихи з-під білого вина й наливає в інші келихи червоне вино.
— Мені здається, — проводжаючи поглядом дівчину, каже Майя Володимирівна, — ти пережив якийсь стрес. Тільки цим я можу пояснити твою сьогоднішню щирість. I коли б я була твоєю дружиною, то послала б по лікаря...
— По психіатра?
— Ні, я не так хотіла сказати.. Я послала б не по лікаря, а по консультанта...
— Ти знаєш, я маю консультанта зі стресу. — На моєму обличчі з’являється недоумкувата, трішки втомлена посмішка. — Після його останньої консультації у мене два тижні боліли долоні. Але зараз я не відчуваю ніякого стресу. Чесно кажу. До речі, виявляється, що в мене є ще консультант із сімейного життя, і це — коли сімейне життя повністю відсутнє! Відгадай з першого разу: хто?
— Мій брат, — спокійно відповідає вона.
— Випадковий збіг?
— Ні, таких збігів не буває. — Вона винувато знизує плечима. — Але я тут ні при чому. Ми не дружимо з братом. Він не любив мого чоловіка, а я бачити не могла всю його компанію. Половина його друзів і однокурсників служить у тебе в адміністрації...
— Годі! — Я підношу праву долоню й показую Майї Володимирівні, немов очікую від неї читання й тлумачення ліній моєї долі. — Не треба про цих людей. Для мене вони всі — випадкові зустрічні. Чим більше я про них дізнаюся, тим частіше мене охоплює депресія.