— Тоді нам треба частіше бачитися, — шепоче Майя Володимирівна. — Душевні розмови позбавляють депресії!
Я замислююся. Моя сьогоднішня балакучість лякає мене. Так, мене сьогодні прорвало через відчуття провини чи обов’язку стосовно до Майї, але всі мої поривання тимчасові. Що трапиться, якщо при нашій наступній зустрічі я їй нагрублю? Мені несподівано стає її шкода. І вона читає цей жаль в моїх очах.
— Проводку тобі полагодять, — кажу я несподівано. — Вона ж згоріла?
— Уже полагодили.
— Мені тоді саме страшний сон снився, коли вона в тебе задимілася. Адже твоя кімната за стіною моєї спальні. Снився стукіт...
— То я стукала, — кивнула Майя. — Спершу гупала в двері, але ніхто не відчиняв. Мене на ніч замикають усередині, щоб я не виходила... Сказали, що датчики руху можуть увімкнути сирену.
— Хто замикає?
— Не знаю. Це наказ Миколи Львовича...
— Цікаво. Отже, ти стукала, кликала на допомогу, а тобі ніхто не відчинив...
— Так, але Микола Львович мені потім сказав, що в цьому будинку не можна кликати на допомогу. Це єдиний будинок у країні, де й так усе під контролем. Нічого поганого просто не може статися...
Я замислився. Скільки ще таємниць приховує від мене цей будинок, моя офіційна резиденція?
Знову з’являється здається-Зоя і цього разу кладе переді мною конвертик. Усередині картка-записка: «Сергію Павловичу, можете відпровадити її. Її час вичерпався. Доброї ночі. Микола Львович».
Я озираюся по сторонах, прислуховуюся. Тихо й напрочуд спокійно. Де ж він ховається?
Виймаю ручку і пишу: «Пішов на хер!» Ховаю картку в конверт і передаю дівчині-блондинці.
— Неси назад, нехай прочитає, — ніжно наказую я їй.
Здається-Зоя ледве стримує посмішку. Мабуть, мамина школа. «Ніколи не усміхайся у відповідь на загравання чи компліменти!» Напевно, є ціла купа правил, цілий усний посібник особливого етикету. Ну й нехай. Я підвожу погляд на Майю:
— Я скажу їм, щоб вони не зачиняли тебе. Середньовіччя скінчилося...
А в моїй уяві знову виникають залізні двері, які зачиняються на замки і ззовні, і зсередини. I два ключики на кільці, і кільце з ключиками, що висить на цвяшку, забитому в стінку ліворуч від металевих дверей. От і маєш! Самі ключі та двері, як метафори загадок і відгадок.
79
Київ. Квітень 1985 року.
З Дніпропетровська мама дійсно привозить для Дмитра кілограм халви. Вона повертається у п’ятницю, а вже суботнього ранку ми їдемо до нього в напівпорожньому автобусі.
Світить сонце. Повітря вранці прохолодне і трохи прогрівається лише ближче до полудня. А на вечір знову охолоджується.
З обох боків дороги — сосновий ліс. Під деревами ще біліє сніг. Лісовий сніг найвпертіший, він тане останнім, коли вже в місті калюжі висохнуть.
— Що це? — цікавиться Дмитро, дивлячись на халву.
— Халва. Я ж тобі обіцяла. Ти сам просив, — відповідає мама, намагаючись приховати нервове розчарування.
Дмитро кладе грудочку халви в рот, і на його обличчі застигає вираз тихої дитячої радості. Мама вже заспокоїлася. Вона відламує для Дмитра більший шматочок.
— Тобі не холодно? — запитує вона брата.
Дмитро зодягнутий у синій фланелевий костюм. На дворі однак не жарко, градусів дванадцять тепла. Я в куртці, мама в пальто. А він у самому лікарняному чи, вірніше сказати, в інтернатівському костюмі.
— Холодно, — дивується він і, не кажучи жодного слова, прямує до двоповерхового цегляного корпусу.
Ми стоїмо на асфальтовій доріжці. Чекаємо.
Незабаром він повертається в синьому халаті. Зараз він чимось нагадує мені моряка-підводника. Вірніше, нагадував тоді, коли був ще без халата.
— Ви поки що постійте тут. — Мама повертає голову до мене. — Поговоріть, а я піду на п’ять хвилин до лікаря.
Ми з Дмитром стоїмо один навпроти одного. Стоїмо і мовчимо. Я тримаю в руках кульок з халвою. Він постійно лізе туди руками, відламує новий шматочок — і в рот. Стоїть, байдуже дивиться на мене і жує.
Поговорити з ним, чи що? Про що? Я не знаю, про що ми зараз можемо розмовляти. Ще коли спали у одній кімнаті, якісь там розмови в’язалися. А тепер ми на протилежних околицях життя. Я — цуценя, яке залишили в будці, а він — яке втопили. Коли я його не бачу, мені його шкода. А коли ми стоїмо ось так, поруч, і я розумію, що він живе, живе своїм особливим життям, мій жаль зникає.
80
Київ. Серпень 2004 року. Субота.
— Ось тобі какао! — Я нахиляюся з маленьким мідним підносом до Світлани, яка ще лежить у ліжку.