— Ну й картину ви намалювали, Павле Костянтиновичу, — посміхнувся Бурмаков. — Так і назад захочеться повернути.
— Так, — зітхнув Вітя, — дуже сумно. Єдина надія, що ми знову, як і відносно Марса, помиляємося.
У бібліотеці «Набата» було тепло, по-домашньому затишно. І лише зеленкуватий екран, до якого Бурмаков підключив електронний телескоп, нагадував про нескінченну безодню, що поглинула маленький корабель.
5
Минуло декілька місяців. Життя людей у кораблі текло розмірено, без пригод і подій. Космос немов змилосердився над людьми і визнав за ними право після суворих випробувань заглибитися в його надра. Нарешті прийшов час почати гальмування. Автомати працювали точно. Бурмаков і Павло майже зовсім не контролювали їх і самі годинами не відривалися від телескопа. Але не Плутон був об’єктом їх спостережень. Вони в окулярі телескопа, а Вітя на картах головної обчислювальної машини шукали заплутонову планету. Не вірилося, не хотілося вірити, що її немає. Вона повинна була бути. Інакше…
— Інакше посадка на Плутоні буде дуже скрутною. «Набат» або розіб’ється, або, якщо ми зуміємо нейтралізувати тяжіння під час посадки, воно завдасть нам чимало клопотів, коли ми захочемо вирватися з його полону.
— Але тоді, Степане Васильовичу, — Павло схвильовано закрутив ручку, націлюючи телескоп на Плутон, — напрошується неймовірна думка…
— Я вірю тому пам’ятнику, — підняв голову Бурмаков, — Плутон чужий в нашій Сонячній системі.
Слово було сказане. Висновок напрошувався давно, але ні Павло, ні Бурмаков не зважилися його раніше зробити. Вітя здивовано дивився на вчених.
— Так, Вітю, найімовірніше чужою, — пояснив йому Бурмаков.
— З іншого світу?!
— Можливо.
— Розкажіть детальніше, Степане Васильовичу, — попросив Вітя.
— Боюся. Боюся розчаруватися. Пам’ятаєш, на початку нашої подорожі я стверджував, що Марс населений розумними істотами. А ми їх не знайшли.
— Але ми і зараз не впевнені, що їх немає, — сказав Павло. — Ми бачили сліди.
— Я хотів би побачити не сліди…
— Значить, ви думаєте, що на Плутоні існує життя? — по-своєму зрозумів Вітя Бурмакова.
— Що може існувати на мертвій планеті в мертвому просторі? — сумно відповів той. — Буде успіхом, якщо ми хоча б переконаємося в правильності нашого здогаду.
— А раптом? — загорівся Павло. — Що б ви не доводили, а я хочу вірити. Ви кажете, що Плутон чужий для нас. Так от. Люди далекої галактики вирішили вирушити в подорож. Їх наука була такою досконалою, що їм не потрібно було будувати космічні ракети. Вони попрямували у Всесвіт на своїй планеті і таким чином потрапили в Сонячну систему.
— Чим ви поясните, що вони зупинилися так далеко від нас? — Гіпотеза-жарт чимось захопила Бурмакова. Не чекаючи, що скаже Павло, він відповів сам на своє питання: — Мешканці Плутона живуть в іншому вимірі часу. Те, що нам уявляється століттям, у них — секунди або хвилини. Тому їм зовсім не набридло жити в провінційній області Сонячної системи. Вони поки придивляються до нас.
— А який у них суспільний устрій, Павле Костянтиновичу? — запитав раптом Вітя.
— Не знаю. Але якщо вони досягли такого високого рівня розвитку техніки, то, напевно, і живуть в дуже високоорганізованому суспільстві.
— Я думаю, у них — комунізм! — безапеляційно сказав Вітя. — Як у нас. Тільки побудований давно, і по сусідству немає імперіалістів. От здорово! Правда, Степане Васильовичу?
— Мрійники! А раптом Плутон — це уламок Фаетона, і тому його не було на пам’ятнику? — похитав головою Бурмаков.
Мрії молоді схвилювали його. Але йому не хотілося, щоб товариші це помітили. Він усе життя вчив себе визнавати тільки ті мрії, які випливають з певних наукових висновків.
Довго цієї ночі лежав він без сну, прислухаючись до рівного дихання Віті, що спав поряд. Третє ліжко було порожнім: Павло ніс вахту. Вітя з Павлом сьогодні розтривожили його думки, і Бурмакову вперше захотілося пофантазувати просто так, не вдаючись до науки.
Зустріти людину іншої цивілізації… Він цьому присвятив своє життя. Невже надія так і залишиться надією, невже це зробить не він, невже відкрити населені планети призначено комусь іншому? Кривдно. Але ж він і так багато зробив, що ж йому ще не вистачає? Зустрічі? Але не можна ж, щоб все діставалося одному. Йому годі нарікати на долю. А та зустріч на Марсі? Пам’ятник, який він побачив, — це ж свідчення Розуму, чужого, неземного, проте близького людині. Як він не подумав про це раніше? Можливо, він стояв біля витоків зустрічі з тими, хто залишив свої незрозумілі сліди не тільки на Марсі, а й на Землі?