Сигнал аварійної електронної установки пролунав не до речі. Вона повідомляла, що запасів кисню і харчів залишилося на сто годин. По-доброму, то слід було повертатися. Але хіба міг він зупинитися на порозі таємниці, не зазирнувши у неї. Павло сів, підкріпився рідким обідом і, відпочивши трохи, перевів важіль подачі кисню на три чверті норми, ослабив світло ліхтарика. Він почав економити: дослідження тільки починалися.
Коридор метрів через сто розділився на два ходи. Павло вибрав правий. Потім з’явилися поперечні ходи. Павло пішов навмання. Спочатку він умикав світло, але коридор усюди був однаковим: плити внизу, плити зверху, плити з боків. Заощаджуючи електроенергію, він довго брів у темряві, минаючи якісь переходи, поки не вперся в глухий кут. Павло спробував уявити зворотний шлях — і не зміг. Заблукав? Загинути тут, де тебе ніхто і ніколи не знайде? Страх на мить паралізував волю, і Павло ледь не закричав. Але він примусив себе засвітити ліхтарик, озирнувся. Від електричного світла стало легше. Павло навіть знайшов у собі сили посміхнутися: «Оце так сурдокамера. Така й не снилася, либонь, нікому на Землі».
Приміщення, куди він потрапив, було порівняно невеликим, приблизно на сто метрів квадратних. Уздовж стін, під ногами лежали купи трухняви — все, що залишилося від чогось, що знаходилося тут колись. Вмить забувши про своє становище, Павло увімкнув кіноапарат, водячи ним навсебіч, прагнучи не пропустити жодного сантиметра простору, що оточував його. Потім він присів над однією з куп, — розворушив її топірцем. Трухнява була не схожа на навколишній порох. Павло обережно насипав її в скляночки і сховав їх у заплічний мішок. Потім випростався, відійшов до виходу, озирнувся. Ні, все-таки це було житло тутешніх розумних істот. Тепер у цьому він переконаний. Онде, мабуть, стояло ліжко, поряд з ним друге, третє. Купи тут мають вигляд довгастих горбиків. І, можливо, ці істоти так і залишилися на них лежати після своєї загибелі. А ліворуч горбики круглі, можливо, це стільці, столи… Як шкода, що він не може зробити на місці аналізи цих решток. Треба набрати їх якнайбільше. І Павло знову почав наповнювати свій заплічний мішок.
Шукати вихід він почав лише після другого нагадування аварійної установки. Запасів залишалося тільки на сімдесят годин.
Ще двадцять годин він блукав по цьому підвальному лабіринту, поки знову не потрапив у ту саму, як він назвав її, житлову кімнату. У відчаї Павло притулився до кута біля входу. Хвилину-дві постояв, переводячи втомлене дихання, і кинувся з кулаками на протилежну стіну, що закривала глухий кут. Руки, одягнені у важкі захисні рукавички, несподівано ковзнули, і він осунувся на підлогу. Падаючи, Павло встиг помітити, що після дотику його рук залишилися прозорі смуги. Він швидко підхопився, почав стирати пил зі стіни.
Промінь ліхтаря освітив ще одне приміщення, що знаходилося за прозорою перегородкою. Павло побачив виблискуючу увігнуту чашу, відкриту догори. Вона стояла на тонкій і довгій підставці-ніжці, що основою ішла кудись униз.
Павло довго дивився на диво, що відкрилося, здогадуючись, що це, очевидно, і є один з тих самих маяків-пасток, які вони відзначили ще до посадки. Джерело енергії. Павло більше вже не думав ні про що. Він зобов’язаний був дістатися до цього джерела і принести звістку про енергію товаришам.
Бічні плити виявилися податливими, і незабаром Павло вже вирубав собі заглиблення-приступки, по яких дістався до стелі. Закріпившись там, він почав довбати верхню плиту. Раптом молоток встромився в щось м’яке, плита розкололася, завалилася, і услід за нею лавиною полетіли камені. Невідома сила підхопила Павла і шпурнула убік. Опам’ятався він на поверхні, на краю величезної вирви, що залишилася на тому місці, де нещодавно стояла чаша.
Павло був врятований. Але він навіть не відчув радості. Джерело енергії загинуло. Апатія охопила Павла. Похід закінчився безрезультатно. Машинально він звірив напрям зворотного маршруту і, байдужий до всього, навіть до тривожних нагадувань аварійної установки, побрів назад.
Він втратив уявлення про час. Зникла з неба зірка, яка називалася тут Сонцем, а він байдуже йшов і йшов.
Настала мить, коли Павло, знесилений, осів у м’який порох. Стомлене тіло ослабло, вії склепилися самі собою. Він не розумів потім, що це було: короткий сон чи непритомність. Та це і не мало значення. Потрібно було йти, не зупинятися, щоб донести звістку.
А так добре лежати! Він полежить ще зовсім трішки і потім піде. Він зовсім не спить, хоч вії ніби налиті свинцем. І це зовсім не марення…
Павло сів. Навколо було світло, як вдень на Землі. Яскраве сонце сліпило очі. Павло увімкнув світловий захист. Сонце, що висіло в тій стороні, де був їх «Набат», вистрілило блискавкою і розпливлося.