Оброслий бородою, виснажений, Павло незмигно дивився на своїх товаришів.
Його довгий погляд міг видатися божевільним, якби в ньому не палало саме життя. Воно немов світилося крізь пластикове скло скафандра.
— Він знайшов щось, — шепнув Вітя Бурмакову, під’єднуючи до скафандра Павла запасний кисневий балончик.
Павло, мабуть, почув шепіт. Його губи здригнулися, беззвучно заворушилися. Він показав пальцем на кіноапарати, що висіли на поясі.
— Проявити? — запитав Вітя, підтримуючи його за плечі.
Щось схоже на «угу» вирвалося з вуст Павла, і він поволі став осідати, непритомніючи.
Його підхопили на руки, внесли до дезокамери. Після довгих лікувальних процедур несвідомого Павла напоїли поживним розчином, зробили уколи і вклали на ліжко під антигравітаційний ковпак. Потім зайнялися кінокамерами.
Не відриваючись, дивилися люди на залишки чужої цивілізації…
— Це тільки один слід, один куточок, — заговорив Бурмаков, коли закінчилися стрічки зі скупими кінокадрами. — Які відкриття чекають тут нас і тих, хто прийде сюди опісля! Як чудово, що людина змогла вирватися за межі Землі!
— Ми побуваємо там? — Вітя збирав плівки, і весь його вигляд говорив, що він готовий рушити в дорогу хоч зараз.
— Повинні. Але не раніше, ніж дізнаємося про природу енергії циліндрів. Знову пішки туди йти користі мало, та й нікому. Павло Костянтинович зовсім слабкий і, мабуть, не скоро видужає. А я поки, як бачиш, зайнятий.
Вітя хотів було запропонувати свою кандидатуру, але, зустрівшись з суворим стурбованим поглядом командира, промовчав.
Для Бурмакова почалися дні безперервної праці, мабуть, найнапруженішої за всі його роки. Вітя, сидячи біля Павла, бачив, як маленькими сонцями сліпуче спалахували вогняні кулі, які Бурмаков, проводячи досліди, випускав з циліндрів, а потім довгі години не відходив від рахункових електронних машин. Рахував, перераховував, а назавтра починав все спочатку. Командир став похмурим, нервував, чого раніше ніколи з ним не було. Вітя гадав, що це від невдач у роботі.
Але з Бурмаковим було інше: він раптом відчув, що швидко втомлюється. Спочатку він ще бадьорився, переконував себе, що це від перенапруження. Потім відчув, що його починає нудити. Хороший лікар, як і багато з тих, хто присвятив своє життя вивченню космосу, він незабаром зрозумів, що доля його вирішена. Чи не той це випадок з пропаленим скафандром?.. Чи не ті невідомі випромінювання, яких не зміг відзначити лічильник Гейгера, проникли в організм крізь легкий спідній космічний костюм і зараз роблять свою справу? Якби хоч знати, які вони? Тоді можна було б ще боротися. А так — тільки витрачати час. Попереду все одно смерть. Але не можна допустити, щоб разом з ним загинула експедиція.
Бурмаков упрягся в роботу зі ще більшим злом і упертістю. А коли вже відчував, що вичерпуються сили, робив собі тонізуючий укол. Це на деякий час допомагало, бадьорило і, здавалося, повертало здоров’я.
Трапилося так, що саме його хвороба, яка коштувала йому життя, допомогла розгадати таємницю циліндрів. Одного разу, коли він працював на обчислювальній машині, запобіжні індикатори головного пульта застережно заблимали. Бурмаков здивовано озирнувся, але нічого небезпечного не помітив. Проте індикатори не вгавали. Тоді він підійшов до бічного ілюмінатора. За вікном не було нічого нового. Він обернувся і завмер, відчуваючи, що ноги ніби приросли до пластикової підлоги. Індикатори не світилися. Витираючи з лоба крапельки поту, він зробив крок, другий, і… червоні вогники замигтіли знову. Сумнівів бути не могло. Він випромінював сам. На мить цікавість ученого виявилася сильнішою за страх перед фатальною невідомістю. І це було щастям для його товаришів. Абсолютно точні прилади відповіли: жорстке випромінювання.
Тепер отримати його повну характеристику було не так уже й важко.
Якби він знав це раніше, то, імовірно, можна було б нейтралізувати дію радіації. Тепер уже було пізно. Бурмаков сів за пульт, спробував зібратися з думками, але вони стрибали, немов ті індикаторні вогники. Степан Васильович навів телескоп на Землю.
Далеко-далеко, за шість з половиною мільярдів кілометрів від «Набата», засвітилася срібна зірочка в блакитному ореолі. Десь там була Москва, місто, в якому він народився і виріс. Бурмаков напружив зір, і йому здалося, що на екрані з’явилися контури Євроазійського материка, Батьківщина. А може, лише здалося? Та чи це головне? Головне, що вона, Батьківщина, є. Вона зігрівала його серце в кожному польоті і зігріває зараз. Вона чекає від нього, свого посланця і сина, що він і це завдання виконає обов’язково, розповість людям про життя на чужих планетах. Вона переживатиме, якщо він загине. А чи хоче він цього? Ні. Він хоче, щоб Батьківщина у будь-якому випадку могла пишатися своїм вірним сином.