Корзун стояв на тому самому місці, де обривалися його попередні сліди. Він задумливо дивився на море і чомусь несміло посміхався.
— Василю! Василю! — Шабанов трусонув його за плече.
Корзун спокійно глянув на товариша і здивовано спитав:
— Ти чого? Що трапилося?
— Він ще питає! — Шабанов у відчаї повернувся до Саватєєва, який також прибіг уже на берег. — Чуєш, Павле?
— Де ти був? — Саватєєв зробив крок до Корзуна.
Корзун наморщив чоло, подумав трохи і, нічого не розуміючи, відказав:
— Ту-ут…
— Увесь час? — обережно уточнив Шабанов.
— Який час, я ж лише прийшов сюди. — До Корзуна нарешті дійшло, що товариші в чомусь сумніваються… — Чого ви причепилися?
— Поглянь! — Шабанов показав спочатку на Альтаїр, який вже сховався наполовину, потім на спорожнілі кисневі балони. — Бачиш, скільки часу минуло?
Корзун широко розплющив очі і знесилено опустився на пісок.
— Як же це, хлопці?
— Дізнаємось, — безтурботно сказав Саватєєв і запропонував: — Поїхали додому. Скоро лине? дощ.
Згодом, уже сидячи в затишному салоні зорельота, Корзун знову попросив:
— Скажіть, хлопці, що трапилося?
— Спочатку трохи відпочинемо, а потім спробуємо вже відповісти на твоє питання. Нам вистачило на сьогодні. А тоді, може, і ти, Василю, щось згадаєш.
Корзун згадав небагато: як прийшов на берег, приваблений земним виглядом моря, і як пізніше його зустріли роботи. Що було поміж цим, він знав не більше від інших.
— От тільки… як би вам сказати…
— Ну, Василю, ну, — Шабанов подався до нього.
— Ні, це не піддається опису. Певно, я просто засумував за Землею. На березі було… Це й радість, і туга, і щастя, від якого навіть стало боляче — таке воно велике і всеоб’ємне. Вони охопили мене там, на березі, і не відпускали, допоки не прийшли ви.
Очевидно, все справді було так, бо, згадуючи, Корзун знову став таким, яким його бачили друзі на березі, — зм’яклим, з несмілою посмішкою.
Зовні Корзун не змінився. Тільки тепер частіше замислювався, наче приглядався чи прислухався до чогось незрозумілого, але приємного, що було відомо лише йому одному. Працював же він, як і раніше, старанно. Факт його зникнення можна було б прийняти за комічну недоречність, якби за ним не стояло щось невідоме, незбагненне, що межувало з дивом і тому виглядало загрозливим і небезпечним для кожного з космонавтів, для корабля на весь той час, поки вони будуть на Сирені. Це викликало нервозність, заважало нормально працювати. І нарешті Саватєєв не витримав.
— Я більше не можу, — поскаржився він Шабанову, коли вони зосталися з ним удвох. При Корзуні таких розмов уникали. — Або ми стартуємо, або не знаю що.
— Не з’ясувавши, що сталося з Корзуном?
— Ми безсилі тут.
У якійсь мірі Саватєєв мав підстави так говорити. Минуло вже біля двох тижнів, а вони все ще не мали кінчика тієї ниточки, яка дозволила б розкрити таємницю. І справді, треба було приймати якесь рішення. Шабанов був капітаном їх невеликого екіпажу і розумів Саватєєва. Він довго стояв біля ілюмінатора, з якого виднілося море — тихе, ласкаве.
— Оманлива краса, — Шабанов відвернувся від ілюмінатора, і Саватєєв помітив в його очах крижинку холоду. — Зробимо, Павле, ще одну спробу. Коли не підтвердиться моє міркування, покинемо Сирену.
— Ти що надумав? — занепокоївся Саватєєв.
— Повторю Корзуна. Тільки на берег піду не сам, а з роботами.
— Боюся я цього стрибка у ніщо.
— І я, Павле, — Шабанов нахмурився. — Але інакше не можна. Так, не можна. Хочеш сказати, що у нас інше завдання? Згоден. А тепер завдання змінилося. Такий вже закон житя, що на всі випадки заздалегідь не придумаєш програми. Ти не хвилюйся. — Він підійшов до Саватєєва, обняв його. — Василь же повернувся, і, здається, нормально.
— Хіба що здається, — буркнув Саватєєв, знаючи, що Шабанов все одно зробить по-своєму.
— А може, нічого зі мною не трапиться.
— Якби хоч, — щиро побажав Саватєєв.
Збори були недовгими, і назавтра Шабанов з Саватєєвим вирушили до моря. Біля виходу вони зустріли Корзуна. Він збентежено потупився, заступаючи прохід, і сумно промовив:
— Я знаю, що ви не хочете турбувати мене. Може, й правильно робите. Тільки я весь час думаю про це. Мені здається, Сергію, що там були риби, — і пішов згорблений, ніби в чомусь винуватий перед друзями.
Шабанов наздогнав його, притиснув до грудей і попросив:
— Коли що, ви тут з Павлом не гайтеся, повертайтесь на Землю.
Корзун кивнув.
Море зустріло людей звичним спокоєм. Альтаїр щойно показався над обрієм, і його диск світився на сірій водяній гладіні довгою пурпуровою смугою. Шабанов на хвилину спинився, прислухаючись до неспокійних ударів серця, і потім рішуче стрибнув униз.