Через тридцять секунд після того, як скінчилася плівка, машина виштовхнула стрічку з відповіддю. Риби, згідно з твердженням математики, не могли бути живими.
— Дивно, — зітхнув Корзун.
— Чудово! — сказав Шабанов. — Люди скоро зустрінуться ще з одним представником розуму і, як мені чомусь здається, дуже схожим на людину. — І не втримався, весело вколов Саватєєва: — А ти казав — інстинкт.
УЧИТЕЛЬ
Школа стояла на високому піщаному березі великого озера. А довкола шумів гарний парк. Липи, клени, ясені були акуратно підстрижені. Садівник казав, що саме в цьому й полягає краса.
А я, коли дивився на посипані жовтим піском стежки і яскраві, мов вогонь, клумби, згадував картину, що висіла в шкільнім вестибюлі. Гарна, вона все ж ні в кого не викликала бажання побувати на тій галявці, що раптом відкрилася серед лісу, чи занурити руку в сріблястий джерельний струмок.
Картина є картина, у ній не вистачає життя, а може, просто руху. Так і з парком. У своїй підстриженій красі він втратив головне. Нам чомусь більше подобався острів на озері. Ліс там зберігся у своєму первісному вигляді. Кущі були густими, мов зарості в джунглях. Неприбрані корчовані нагадували у присмерку силуети якихось доісторичних тварин.
Кожний клас мав на острові свій улюблений куток. Там збиралися, гуляли, мріяли, сперечалися. Нашим місцем була оточена густою ліщиною галявина, посередині якої росла срібляста тополя. Вона була дуже старою, бо, навіть узявшись за руки вп’ятьох, ми ледве могли обхопити її стовбур. Метри за два від землі в усі боки відходили товсті галузи. Ми любили сидіти тут надвечір’ям, сховані сутінками і густолистом від усього світу.
Хлопці з інших класів приходили на острів зі своїми вчителями. Ми ж майже завжди самі. Не тому, що не любили свого вчителя. Він був добрий, ласкавий. Але часом він не розумів або не хотів розуміти нас. Ми, як і всі в нашій школі, марили космосом. Вихователі старших груп розказували дітям про подорожі до планет і зірок, возили їх на космодроми, а вирушаючи на екскурсії в Австралію чи на Вогняну Землю, обов’язково замовляли місця на ракетоплані. Від нашого ж вчителя ми чомусь ніколи не чули ані слова про найцікавіші польоти. Навіть коли під час одного уроку надійшло повідомлення, що повертається експедиція з Тау Кита, він, як звичайно, не прокоментував новину.
Вся Земля раділа, і лише він один, здавалося, зоставався байдужим. Це нас дивувало і, що приховувати, ображало. Бо ми любили й поважали свого вчителя. Він був уважний до кожного з нас, розповідав багато цікавого. А знав він стільки, скільки, як нам часом думалося, на Землі не міг знати ніхто. Проте байдужості до космосу ми не могли пробачити нікому. І в нас з’явилася від учителя таємниця…
Чи знав учитель про це? Напевно. Він розумів нас краще за нас самих. Ми часом забували, що йому вже десь під дев’яносто — таким він був вигадником і заводієм. Тільки ніби навмисно не хотів помічати наші космічні мрії і плани. Коли навіть на уроках траплялося проходити теми, пов’язані з історією освоєння космосу, він обов’язково кидав фразу:
— Штурм космосу — не романтика, друзі. Це важко навіть дорослим.
— Навіщо вчитель нас лякає? — найбільше за всіх обурювався Сашко Шарай.
Розважливий Мишко Потупчик заспокоював його:
— Щоб зрозуміти космос, треба побувати в просторі.
Ми погоджувалися з Мишком. Звідки було нашому вчителеві знати, що таке політ до зірок, коли він зовсім земна людина. Ну хто ще в наш час, окрім нашого вчителя, міг узяти патерицю й піти на цілий день у степ? Він кликав і нас з собою. Одного разу ми було пішли. І що побачили? Безконечне одноманітне поле, на якому колосилася оксамитна пшениця, і жайворонків у небі. Що тут незвичайного? Тільки наш учитель захоплювався усім цим. Він спинявся на якомусь пагорбку, підставивши обличчя сонцю, і слухав, як шепотіли хліби, як звідкись з синьої безодні неба лилася жайворонкова пісня весни й тепла. Обличчя вчителя ніби помолоділо, і на вустах блукала трепетна довірлива посмішка. А ми сумували. І додому повернулися стомлені, мовчазні. Вчитель подивився на нас з якимось жалем і, прощаючись, зітхнув.
Незабаром надійшли іспити. Мова і фізика, література й математика… Вчитель був увесь час з нами, допомагав нам, і ми знову дивувалися, як він багато знає.
А потім був іспит з історії. Щоб зробити вчителеві приємність, я вирішив написати про Давню Русь, про гарячі битви наших предків зі степовими кочовиками. Мені хотілося, щоб учитель побачив любий своєму серцю широкий степ, повний сонця і простору.