ЛИСТОК СРІБЛЯСТОЇ ТОПОЛІ
За озером, що плюскотить зовсім під нашими вікнами, починається ліс. Ми мало там бували, не знаходячи для себе нічого привабливого. Ліс був доглянутим, розчищеним і нагадував шкільний парк. Інша справа — острів на озері. Там усе було так, ніби рука людини ніколи не торкалася цього кутка природи. На острові нам було цікаво, в лісі — ні.
Але одного разу, після бурі, Мишко Потупчик натягав на берег ломаччя і зв’язав пліт. Це було щось надзвичайне, і ми оточили Мишка, жалкуючи, що нікому з нас не прийшла така думка раніше. Повторювати ж зроблене кимсь було не в правилах учнів нашої школи.
А Мишко ніби не помічав нас і нашу заздрість. Він зіпхнув пліт у воду, протягнув його за прив’язану мотузку кроків на п’ятдесят убік, якраз туди, де починалася глибинна течія, і стрибнув на хисткі кругляки.
— Весло, Потупчику, весло забув, — побіг у воду Сашко Шарай.
Мишко тільки всміхнувся. А я подумав, що він, певно, уявив себе одним із стародавніх мореходів, які на плотах перетинали цілі океани.
Вочевидь, Мишко розвідав усе наперед. Течія виявилася стрімкою, і незабаром він був уже далеко. Ми постояли ще трохи на березі, прикладаючи час від часу долоні до лоба, щоб подивитися, як він там. А коли вже пліт з Мишком став як маленька коричнева цятка, розійшлися.
Повернувся Мишко перед самим смерком. Сонце підсмалило його, і в Мишка були яскраво-червоні руки й ноги і лущився вкритий веснянками кирпатий ніс. Ми робили вигляд, що нічого надзвичайного не сталося, а самі ледь стримувалися — так хотілося знати, що ж такого було з Мишком?
Він мовчав. І лише, коли вже вечеря підходила до кінця, непомітно для решти і вчителя підморгнув мені з Сашком. Це означало, що ми повинні перед сном таємно пробратися в його кімнату. Звісно, нас не треба було запрошувати двічі. Більше того, ми ледве дочекалися призначеного часу.
— Ну як? — хрипким шепотом спитав Сашко, як тільки Мишко, виглянувши попередньо в коридор, зачинив за нами двері.
— Озеро, — відказав Мишко.
— І тільки?! — ми були розчаровані.
Про озеро ми знали й без нього. Навіть зараз, в цю саму мить, воно глухо шуміло, лижучи високими хвилями піщаний берег.
— Лісове.
— Здивував! — Сашко навіть обурився.
І я не розумів, навіщо було ховатися сюди, щоб довідатися про звичайну річ.
— По-перше, воно чорне-чорне, а по-друге, з’явилося нещодавно. Лісник казав, десь був землетрус, і воно з’явилося.
Колір — дрібниця, а що поряд є озеро, про яке навіть решта хлопців не знають, — це вже справді надзвичайна подія.
— А ти не помиляєшся? — не повірив Сашко.
— Самі побачите.
Назавтра після занять ми знову були на острові. Я пропонував узяти човен, проте друзі не підтримали. Човен — не для першовідкривачів. Для цієї мети найкраще — саморобний пліт.
Нас трьох для вутлої Мишкової споруди було забагато. Разів зо два хвилі заливали пліт, і ми опинялися у воді. Але врешті досягли другого берега. Витягли пліт на пісок і пішли в ліс.
На перший погляд у цьому лісовому озері нічого особливого не було. Велика водойма посеред зарослої мохом галяви. Навколо ростуть кущі ліщини, сям-там коло берега видно широке листя і квіти калюжниць. Ось тільки поверхня… Мишко не помилився: вона була темна, буцім промені світла зникали в ній без сліду.
— Як сажа! — вигукнув Сашко.
— А що я казав? — зрадів Мишко.
А мені подумалося, що це озеро подібне на шматок глибокого космосу, де все навколо чорне і до найближчих зір довгі роки шляху. Але я не сказав друзям про це порівняння. Вони були впевнені, що я байдужий до космосу. А як я міг говорити, що колись піду у простір, коли навіть фізкультурою займався за спрощеною програмою? Тому я ніколи не мріяв з хлопцями вголос про мандри до зірок. Я ніс свою мрію в собі.
— Треба нанести на карту, — сказав Сашко. Неспокійна його натура потребувала дії. — Стійте тут, я зроблю виміри, — і він пішов, широко крокуючи, вздовж озерного берега.
Мишко тим часом зорієнтувався за сонцем, щоб визначити координати озера. Напевно, це була даремна праця. Координати школи ми визначали багато разів — і вночі за зірками, і вдень за сонцем. А звідсіля до школи було кілометрів десять просто на схід. Так що потрібні розрахунки можна було зробити без олівця. Але я знову змовчав. Хай роблять як хочуть. Я ж знаю одне: я прийду сюди ще раз, сам, і принесу акваланг. Я нарешті відчую, що це таке — чорний і мовчазний космос.