В цей час повернувся Сашко. Периметр озера дорівнював тисячі шестисот двадцятьом крокам або приблизно півтори кілометрам. Хлопці хутко накреслили картографічну сітку, затим нанесли на неї обриси озера.
— Повертаємось, — сказав Сашко, задоволено оглядаючи свою роботу.
— Час уже, — згодився Мишко, — скоро стемніє. Ти що, ночувати тут збираєшся?! — крикнув він, побачивши, що я залишаюся на місці.
— Ходімо, Вітьку, — підбіг до мене Сашко, — ми ж разом усе робили, — по-своєму зрозумів він мій настрій.
Я засміявся і приєднався до хлопців.
Коли через декілька днів я сказав, що піду до лісу, це не викликало ні в кого питань. Раз не запрошую нікого в супутники, значить, так мені краще. Ми звикли поважати справи й бажання товаришів.
Надворі було похмуро, і вода в озері здалася ще більш темною. Я добре плавав і не боявся ні глибини, ані чорториїв. А тут мені раптом стало страшнувато. Подумалося, що це просте багнисте болото, дно якого встеляє звичайний торфяний пласт. Але саме тому, що відчув страх, невпевненість, я пристебнув балони з повітрям, вдягнув маску і підійшов до води. Земля під ногами була м’яка, мов канапа, — прибережне дно було вкрите мохом. Ноги не провалювалися, і я вже більш впевнено закрокував далі.
Так, у чорному забарвленні води було, напевно, винне дно, бо сама вода мала цілком нормальний вигляд, з-під моїх ніг і рук вилітали великі прозорі бризки. Можна було повертатися додому. Про всяк випадок я ще пройшов далі, щоб повернути і звідти подивитися на небо, і раптом послизнувся і провалився кудись вниз. Я встиг тільки побачити затягнене хмарами сіре небо, воно чомусь виднілося трохи збоку від мене, а ще за мить все навколо окутала пітьма. Дивно, але це відразу заспокоїло мене. Темрява ж була моєю метою. Я поворушив руками, відчуваючи, що тіло слухається мене, і, отже, варто лише захотіти, я можу відразу повернутися. До того ж у мене на спині між балонами з повітрям був маленький водоструменевий двигунець. В крайньому випадку я міг скористатися ним.
Під водою, вочевидь, була течія. Я відчув, що мене повільно тягне кудись далі. Але ліхтарик не вмикав: мені потрібна була лише пітьма, а все решта не мало значення. Мені здавалося, що я зовсім не у воді, а в просторі. Тіло було легким, ніби невагомим. Я міг лежати, розкинувши руки, пірнути, злетіти вгору. Мені подобався мій стан, і шкода було тільки, що навколо не видно сузір’їв. Без них не було справжнього космосу.
Але й темрява підманула мене. Очі швидко призвичаїлися, і тоді я помітив, що смуги денного світла пробиваються крізь водяну товщу і доходять сюди, викликаючи до життя тіні водоростей і риб. Однак над головою світла не було. Це означало лише одне: значна частина озера знаходилася під землею.
Поки я роздумував, чи не час повертатися, мене віднесло до берега. Він був кам’янистим, гладким, мов стіна. Помацавши його руками і не знайшовши нічого особливого, я відштовхнувся і повернув назад. Але не встиг проплисти яких десять кроків, як знову опинився на старому місці. Чи то течія виявилася сильнішою, ніж я сподівався, чи з напряму збився. Під руками, здалося, була та ж сама кам’яна твердь. Щоб даремно не блукати, довелося засвітити ліхтар.
Обриси навколишніх предметів були непевні, хисткі. Але що більш я вдивлявся в них, то сильніше мене охоплювало здивування. Підводні скелі нагадували… будинок. Час і вода зруйнували його. Лишилися тільки рештки стін з проймами вікон і дверей.
Певно, затопленим виявилося ціле поселення. Поруч з цим будинком були і ще споруди. Такі ж старі, обліплені водоростями й черепашками. Час не пошкодував цього колишнього людського житла. В будинках не зосталося нічого з предметів чи меблів. Очевидно, це була епоха, коли люди ще не вміли робити собі знаряддя з заліза, а користувалися дерев’яними й кістяними речами. Це, щоправда, не надто відповідало архітектурі споруд. Але тоді мені було не до ґрунтовного аналізу і висновків.
Я пошукав якихось речей — не вертатися ж із порожніми руками, — обходив кімнату за кімнатою, розгрібав намул під ногами, мацав стіни. Нічого не було.
Нарешті мені надокучили ці блукання, та й перший балон з повітрям спорожнів. Я вирішив повертатися і просто так, востаннє, провів променем ліхтарика по стіні, що стояла на моєму шляху. Чорне, замшіле каміння. І раптом серед нього щось зблиснуло.
Мені здалося, що це був листок сріблястої тополі, яких багато росло на березі. Він потонув і зачепився за кам’яний уламок. Його перебування тут було настільки неймовірним, що я не втримався і помацав листок. Він ворухнувся, наче на гілці, — його ніжка якимсь чином втрапила між каміння — і знов повернувся на своє попереднє місце. Але це був не справжній листок. Пальці виразно відчули метал. Було тільки дивно, що ні вода, ані час не відбилися на цьому металі. Скільки я не крутив листок — не помітив на ньому жодної плямки. Таку знахідку варто було показати хлопцям.