Вже вечоріло, коли я повернувся до інтернату. Як на те, в коридорі ніс до носа зіткнувся з учителем. З ним були Сашко і Мишко.
— Де ти пропав?! — закричав Сашко.
І я згадав, що в нас у цей час лабораторні заняття з фізики. Мені стало ніяково перед учителем.
— Йди попоїш, — спинив мене вчитель, коли я почав було виправдовуватись, — потім розкажеш.
Я розсердився на друзів: от базіки, треба було їм говорити, де я! Тепер доведеться, може, іще цілу доповідь робити, а я ж, по-суті, нічого не знаю. Ні про озеро, ані про рештки того поселення.
Проте я помилився. Вчитель до моєї розповіді поставився цілком спокійно, а вислухавши, сказав:
— Іди в лабораторію.
Тільки відійшовши, я згадав, що забув показати йому листок. Однак не повертатися ж назад, я й без того спізнювався.
Сашко з Мишком корпалися біля телеприймача з електронною автоматичною настройкою. Це була наша новинка. Приймач міг не реагувати на найпотужніші сигнали, коли вони не відповідали заданій програмі по темі. З мільйонів передач він повинен був вибрати лише ту, яка нам потрібна, Мишко навіть сумнівався, чи прийме вчитель фізики нашу роботу. Такі телеприймачі, стверджував Мишко, більш подібні на кібернетичного робота. Мені ж із Сашком таке поєднання приймача і робота сподобалося. Робота наша підходила до кінця. Залишалося, власне, відрегулювати блок настройки. Коли я увійшов, Сашко якраз цим і займався. Блок був підключений до приладного щитка, де всі дані узагальнювалися і у вигляді спокійної хвилеподібної лінії лягали на довгу паперову стрічку осцилографа.
— Готово? — спитав я, нахилившись до Сашка.
— Пора… — Сашко затнувся.
Я зиркнув на нього, потім на паперову стрічку, яка повільно повзла, закручуючись у вигадливе кільце, і здивувався сам. Перо осцилографа ніби кинулося в дикі скоки.
Кілька миттєвостей Сашко дивився на смугасту змійку-стрічку, затим схаменувся і глянув підозріло на мене.
— Слухай, Вітю, ти часом не проковтнув генератор сигналу?
— Скажеш…
— Ні, справді, вийди на хвилину.
Сашко вже сердився, коли я повернувся. Бо, виявляється, це я впливав на наші прилади.
— Витрясай кишені, — звелів мені Мишко.
І ця Мишкова підтримка Сашка зовсім збентежила мене. Я подивився на одного, на іншого і раптом згадав про листок. Нічого іншого в моїх кишенях не було.
— Ось, — простягнув я Мишкові знахідку.
— Там? — спитав він, кивнувши головою в бік вікна.
— Під водою, з розваленої стіни витягнув.
— Давай, — вихопив листок з моїх рук Сашко, — ставте блок.
Як йому спало на думку, що листок випромінює і що це випромінювання треба спробувати спіймати телеприймачем, не знаю. У нього завжди в голові повно найнеймовірніших думок. Траплялося, за них нам навіть перепадало. Було ж, що ми спалили енергокабель, і школа кілька годин сиділа без електрики. Або іншим разом, повіривши, що Сашко відкрив новий, телепатичний метод впливу на тварин, ми вночі проникли у вольєр до тигра (це було на екскурсії в Індії) і наробили переполоху на всю околицю. Але, так чи інакше, цього разу він придумав здорово.
Сашко поставив листок поряд з антеною і ввімкнув приймач. Електронний настроювач відразу вибрав потрібну хвилю. Вона була якоюсь незвичайною, не властивою нашим телеустановкам.
— Космічного походження, — аж загорівся Сашко.
А ми з Мишком здогадалися, що тепер він нас не підпустить до приймача й близько. Космос був його цариною.
Екран блимнув, не оживаючи, однак, зовсім як тоді, коли не працює передавач. Але він працював. Ми це самі бачили. Сашко підсунув листок ще ближче до антени і вимкнув у лабораторії світло.
Деякий час екран не мінявся, потім у ньому щось зворухнулося і… я протер очі. А коли відняв від них пальці, на екрані був… той самий будинок, який я бачив під водою, тільки цілий.
Зображення недовго було нерухомим. Скоро будинок почав ніби відступати на задній план, відкриваючи перед собою чистеньке подвір’я. Деякий час воно було порожнє, потім з тіні від огорожі вийшов чоловік. Високий, стрункий, хоч і не молодий. Він був вдягнутий у легкий зручний костюм на кшталт наших сучасних спортивних. Кілька секунд чоловік мовчки озирався, ніби справді бачив нас, і нарешті заговорив.