Приймач, однак, не передавав чомусь звуків його голосу. Сашко крутив листок і так і сяк — нічого не було чутно.
Тишу порушив стук у двері.
— Гей, ви, ніч уже, — почули вони вигук чергового, — зараз вимикаю світло!
— Ходімо, Сашо, — Мишко взяв друга за руку, — завтра дізнаємось.
Той знехотя підкорився.
Чи треба казати, що сон довго не міг узяти мене. Я перевертався на ліжку, і картини, одна неймовірніша за іншу, стояли перед моїми очима. Я ніби бачив невідомих космонавтів, які прилетіли на Землю тоді, коли наша цивілізація тільки починалася. Потім мені той чоловік уявлявся зовсім не чужинцем, а мешканцем міфічної Атлантиди… Я не встиг нічого додумати до кінця. Певно, черговий почув, що я вовтужуся, і ввімкнув електросон.
Вранці, ледь розвиднілось, я помчав до Сашка. Він довго не відчиняв і все щось невдоволено бурчав.
— Хутчій ти, — розізлився я.
— А куди поспішати? — Сашко навіть не зрушив з місця.
— Мишко, ти чуєш?! — закричав я на весь коридор, хоча Мишкова голова вже стриміла з дверей сусідньої кімнати.
— Давай, давай! — напосілися ми удвох на Сашка.
Він знехотя зібрався і поплівся за нами услід.
У лабораторії було тихо й напівтемно. Мишко, не засвічуючи світло, увімкнув телеприймач. Екран замигтів у сутінках сотнями зеленкуватих іскорок. Минали секунди, можливо, хвилини. Вчорашньої картини не було.
— Посунь листок, — шепнув я, ніби, сказавши це вголос, міг сполохати того невідомого диктора.
— Не треба, — раптом сказав Сашко, — він уже нічого не покаже.
— Що-о?!!
— Я був тут уночі… Не міг же я спати, як ви. Тут цивілізація, а ви… — напав він на нас з Мишком.
— Ну!
— Не кричи, — огризнувся Сашко, — самі проспали. Я лише хотів посилити заряд цього залізного уламка, який ви називаєте листком, і поклав під промінь телекамери. Хто його знав, що він зовсім розрядиться.
Не знаю, що зробили б ми з Сашком, якби не вчитель. Він почув наш крик і прийшов у лабораторію.
— Бешкетуєте? — усміхнувся вчитель, і ми відразу охололи.
Він вислухав нас мовчки, не промовивши ані слова осуду, буцім так і треба було Сашку чинити. Затим сказав:
— Нічого страшного не сталося. Думайте, шукайте, може, Вітьків листок знову заговорить. А невдачі бувають навіть у видатних дослідників…
Коли вчитель пішов, ми ще деякий час постояли, поки у нас з Мишком зовсім не зникла злість на Сашка. І тоді заприсяглися один одному:
— Будемо шукати, навіть коли для цього знадобиться все наше життя.
ГЕРМЕС ПІДКАЗУЄ НАПРЯМ
Два дні ходив Сашко Шарай насуплений, похмурий, з нами майже не розмовляв. Напевно, на його місці ми були б не кращими: металічна пластинка, схожа на листок сріблястої тополі, так і не ожила, і навіть та передача, що уявлялася нам ледь не звісткою з глибин Всесвіту, здавалася зараз міражем. Коли б я сам на власні очі не бачив на екрані того дивного чоловіка посеред підводного подвір’я, нізащо не повірив би, що це правда. А все Сашко. Треба було йому зіпсувати всю справу. Що за людина? Ніякої витримки!
Зайняті цими клопотами, ми якось забули, що наближається кінець навчального року. З усіх основних предметів — математики, фізики, мови, історії — заліки вже склали раніше, ще перед весною. Але залишався іспит на вільну тему, вельми серйозний, як і має бути у сьомому класі. Теми ми не знали, її повинен був дати вчитель. А він нам не потурав досі, і з усього було видно — не збирався робити скидок і надалі. З того часу, коли він, вислухавши нашу розповідь про неймовірні сигнали з космосу, загадково посміхнувся, ми його чомусь не зустрічали: не інакше розробляв на наші голови якусь складнющу екзаменаційну тему.
Сашко, як звичайно, не здужав довго носити образу в собі, прийшов і сказав:
— Потрібен інший листок.
Я ледь не розсердився. Який розумака! Треба ж було аж два дні уникати нас, щоб це придумати.
— Давай завтра сходимо, — продовжував Сашко, — поки вчителя нема. Я цікавився, він кудись поїхав.
— Куди це ми повинні з тобою йти? — я не міг приховати іронії.
— На озеро, — неначе я вже згодився, спокійно пояснив Сашко. — Можу сам піти, не бійся. Але разом обов’язково щось знайдемо.
Я знав, що він не боягуз. Я ніколи не забуду, як він одного разу заліз у вольєр до тигра й ані крапельки не злякався. А тут то й зовсім нема чого боятися. Однак мені не подобалася Сашкова манера вирішувати все за інших.
— Накидали там, — огризнувся я, — бери велику торбу.
— Пурхавка ти, Вітьку, те й береш, що само в руки лізе.