Ми повернулися і, здається, між тих самих замшілих ослизлих каменів побачили, як під світлом Гермесового ліхтаря щось зблиснуло. Я впізнав свій листок. Око в Гермеса було проникливе, точне, а пам’ять іще, певно, краща: він не забув моєї розповіді.
Звісно, ми більше не могли тут залишатися. Ми повинні були мчати до свого телеприймача з автоматичною настройкою. Гермес щось бубнів до себе, ніби хотів нас затримати. Але його ніхто не слухав.
Через якусь годину Сашко вже налагоджував приймач, сполучаючи антену з сріблястою металічною пластинкою, яка мала форму тополиного листка. Ми з Мишком, звісно, були поруч, а Гермес, як напередодні, стояв, прихилившись до одвірка.
Це була хвилююча хвилина. Ми тремтіли від нетерпіння, від остраху, що знову буде невдача.
Нарешті екран засвітився, ніби повернувши нас на дно лісового озера. Показалися знайомі руїни підводного поселення. Ось-ось повинен був з’явитися, як тоді, чоловік. І раптом екран згас. Цей листок мав, напевно, ще менший запас інформації. Нас охопив розпач.
— Візьми! — пролунало в кімнаті.
Ми ще не звикли до голосу свого кібернетичного помічника і нерозуміюче крутили головами: хто це тут?
— Візьми! — Гермес відірвався від дверей і зробив крок до столу, тримаючи на розкритій долоні ще один листок.
Сашко схопив його, рвонувся до телеприймача, але затримався і сказав:
— Ти хороший хлопець, Гермесе!
Робот нічого не відказав, його не програмували, щоб реагувати на похвалу. Але все одно він був молодчина.
Знов світився екран. Знову на ньому виднівся чоловік, вдягнутий у простий і гарний костюм, схожий на сучасний спортивний, і щось говорив.
Певніш за все інформаційний вміст нашого листка був обмежений. Бо незабаром і ця передача скінчилася майже на тому ж кадрі, де чоловік починав говорити.
— Але я тебе перехитрю, — Сашко пожбурив листок від себе і нетерпляче крикнув роботові: — Дай іще один! — думав, певно, що в того їх невичерпний запас.
— Не треба, — несподівано заперечив Гермес. — Джерело випромінювання на південному сході, відхилення три градуси від меридіана, відстань п’ятдесят кілометрів.
— Що ти там плетеш, — розізлився Сашко.
І я ладен був приєднатися до нього, подумавши, що недарма робота списали з космічного флоту.
Лише Мишко, здається, все ще вірив Гермесові.
— Де, де? — перепитав він і раптом випалив: — Археологічна станція!
Гермес уточнив:
— Треба перевірити.
Без натхнення вирушили ми в нову подорож. Вона не обіцяла нічого цікавого. Мишко відразу розбив Сашкову гіпотезу про космічних пришельців і сказав, що археологи, напевно, допомагають кіношникам знімати фільм про стародавню Землю. Либонь, він мав рацію. І я спробував заспокоїти друзів — ми ж бо здамо іспит, адже завдання вчителя виконали.
Я не помилився щодо іспиту. Тільки даремно так песимістично дивилися вперед мої хлопці. Те, про що ми довідалися в археологів, виявилося не менш цікавим, аніж космічні гості.
Озеро справді утворилося п’ять років тому після сильного землетрусу. Вчені зацікавилися рештками стародавньої цивілізації, які після тривалого перебування в землі відкрилися на дні. Проте вони зараз зовсім не допомагали кіношникам робити історичний фільм. Вони працювали для себе. Нещодавно був винайдений спосіб знімати зображення того, що колись давно «бачили» предмети неживої природи. Ось, використовуючи цей спосіб, археологи й примусили заговорити камені давнього поселення. Хвилі з зображенням і приймав наш телеприймач. Археологи обіцяли показати нам після канікул фільм.
А листки?.. Вони не мали до цього ніякого стосунку. Хоча у свій час і прикрашали портали місцевих будинків. І вони зовсім не випромінювали, як ми гадали. Гермес про це швидко здогадався. Але на те він і мав електронний мозок, щоб враховувати всі можливі варіанти…
Учитель поклав нам на іспиті найвищу відзнаку. Але не це втішило нас. Вітаючи з переходом до восьмого класу, він раптом сказав:
— Мені дозволили з вами екскурсію на Місяць.
Це було чудово і несподівано. Але навіть Сашко того разу не закричав «ура». Лише сказав:
— А Гермеса візьмемо?
— А що, хіба він засумував за простором? — посміхнувся вчитель.
А мені відчувся якийсь прихований біль у цій його посмішці. Вочевидь, за космосом сумують не лише роботи.
У СТРОК НЕ ПОВЕРНУЛИСЯ
Від провожатого Балачан відмовився. У присутності незнайомих людей він завжди відчував себе ніяково. Прогнозисти гарантували на найближчий час погоду без пилових бур і метеоритних дощів. І був саме час, щоб поїхати самому. Сам він буде відчувати себе вільніше і зможе відразу й більш повно увійти в цей допоки невідомий і тому ваблячий світ чужої планети. Йому вельми хотілося цього, бо він вперше покинув Землю, не побувавши за свої двадцять два роки навіть на сусідньому Місяці. Все ніяк не випадало, не було потреби.