— І безпорадні без людини, — зауважив Балачан.
— Як і людина тут, — вставив Тарасевич.
— Тобі аби сперечатись, — дорікнув йому Камай.
— Хто заперечує? — не звернув уваги на Камаєву репліку Балачан. — Проте ще нема штучного мозку, потужнішого за людський…
— Ти хочеш сказати, що нам слід розширити пошуки? Облазити всю планету? Так? — пожвавішав Камай. Його самого не надто влаштовувала роль реєстратора при екранах спостережної станції. — Марнотратство — сидіти цілий день на базі.
— І вночі також.
— Інструкція… — розгубився Камай. Він знав, що в інструкціях, складених для космічних розвідників, було чимало від формального. Але разом з тим він знав, що цей формалізм необхідний, бо заздалегідь всього не передбачиш, а необережність часто призводить до біди. Тому він нагадав: — Пункт п’ятий восьмого параграфу говорить: «Поки не з ’ ясована суть явища, не можна вважати, що людині нічого не загрожує».
— У інструкції є додаток, пам’ятаєш? «За винятком випадків, коли явище безпосередньо загрожує життю людини», — посміхнувся Балачан.
— Не можу з тобою сперечатися, — відмахнувся Камай, — ти, либонь, знаєш усі параграфи і додатки, починаючи з епохи раннього космосу. Однак у даному випадку нашому життю нічого не загрожує.
— Коли б не ти підкинув мені там, у тіснині, цю ідею, я б сказав, що ти занадто правильна людина для дослідника, — Балачан хитрувато зблиснув очима. — Так що не прикидайся. І не притлумлюй у собі, коли вона часом навідує тебе, ту божевільну іскорку, яка одна обіцяє великі відкриття. Не бійся її!
— Мудрагелі! — Тарасевич демонстративно позіхнув, посунув на край столу брудний посуд, почекав, поки робот прибере, і підвівся: — То я піду підготую гравіліт. Так, командоре? І проб’ю дірку в корпусі, щоб створити оцю саму загрозу, — він засміявся і вийшов.
— Заздрю Тарасевичу, — сказав Камай, — ніяких сумнівів.
— А ти не вважаєш, що це занадто просте пояснення? — задумливо відказав Балачан.
— Мудрагель, — тоном Тарасевича повторив Камай і спитав: — Мені на станцію чи з тобою?
— Твоя черга чергувати, отже, на станцію. А я спробую порушити твою інструкцію. Як ти дивишся на це?
— Тебе не переконаєш. Але хоча б не покидай гравільота, — він зі студентської лави з повагою ставився до імені Балачана і тому не відчував за собою права оскаржувати його рішення, навіть несподіване, нелогічне.
Балачан мовчки кивнув головою. Не міг він сказати турботливому товаришеві, що його порада марна. Бо яка різниця — сидіти на станції чи в кабіні гравільота? А йому було важливо на власні очі побачити нічну долину, доторкнутися до каміння пальцями, відчути ледь вловимий посвист вітру у вузьких тіснинах. І шурхоти. Коли б можна було почути їх власними вухами, без посередників-приладів. Саме почути, а не розглядати їх перекладеними на мову цифр і графіків, наче препарованих. Але про це він може лише мріяти. Залишкова атмосфера Кам’яного М’ячика не лише дуже розріджена, але й відрізняється від земної. Так що, можливо, даремно він ломиться у відчинені двері — навіть вийшовши з кабіни, він, позбавлений тих самих приладів, які поступаються людському мозкові, побачить і зрозуміє ще менше.
Це був не надто оптимістичний висновок, і все єство Балачана протестувало проти нього. Погодитися з ним — значить визнати, що є межа, за яку людині не переступити.
Опівночі Камай повідомив, що прилади знову відзначили появу шурхотів. Балачан відразу ж виїхав з бази. Опинившись над долиною, він безшумно опустив гравіліт, притулив його під скелею. Потім схаменувся, засміявся. Все-таки діє інстинкт самозбереження: хіба не можна було залишити гравіліт посеред долини? Повеселілий Балачан легко перестрибнув через борт.
Нічна долина виявилась такою ж гарною. Скупе відбите світло, яке посилала на Кам’яний М’ячик сусідня планета, не давало напівтіней, і це створювало ілюзію звичності, натуральності. Неначе знаходився Балачан у Гімалаях, а з неба світив звичайнісінький Місяць. Далекі скельні нагромадження уявлялися хвойними лісами, окремі гігантські валуни — хмарочосами, з вікон яких зовсім недавно лилися яскраві електричні струмені. Прагнення на чужій планеті завжди шукати земної подібності, притаманне, наскільки було відомо Балачану, всім космонавтам, дивувало його. Однак і його самого, виявляється, воно не оминуло. Невже він мимоволі сумує за Землею? А може, це просто внутрішня переконаність, що нема у Всесвіті нічого кращого, досконалішого, аніж усе земне? І чи не перешкоджає це людям на чужих планетах, де багато що не вкладається у готові мірки? Напевно, Тарасевич, підслухавши його думки, не стримав би єхидної репліки: «Мудрагель». Далебі, це було б справедливо. Зараз не час для самокопирсання…