У тіснині, куди Балачан повернув, було темно. Він засвітив ліхтар, скерувавши промінь під ноги, прислухався. Дув вітер, певно, за тутешніми мірками шалений — його ледь помітний опір Балачан відчув з великою приємністю. Виник в шоломофоні й посвист, майже нечутний, але все одно жаданий, немов долинав з димаря якоїсь опалюваної хатки, які залишені на Землі для аматорів природи. Знову його мозок шукав і знаходив звичні аналогії, і це почало сердити Балачана.
Він перейшов тіснину аж до наступної долини, затим звернув у сусідню, в останню, третю. Десь поряд з ним у цей час народжувалися й жили шурхоти, Камай про них відразу повідомляв. А йому здавалося, що в пітьмі тіснини нічого стороннього не існує. Певно, він подумав про це вголос, бо Камай спитав:
— Ти щось сказав?
— Як там у тебе?
— Як завжди, — невпевнено відказав Камай.
— А точніше? — Балачан помітив його вагання.
— З твоїм наближенням шурхоти начебто зникають і потім виникають вже за твоїми плечима. Але я не впевнений…
Не встиг Балачан обдумати цю особливість, як у шоломофоні пролунало:
— Гей, ви, мисливці за привидами! Пильнуєте?
Тарасевич не спав. І Балачан одразу пробачив йому і скептицизм, і насмішкуватість.
— Послухай, — тим часом гудів Тарасевич, звертаючись до Камая, — прикрий свої локатори, дай людині потішитися справжньою природою.
Балачан уявив собі, як увесь простір тіснин пронизують зараз, немов павутинням, невидимі випромінювання встановлених на навколишніх вершинах приладів, і подумав, що в пораді є сенс. Сподіватися на людські здібності, то вже до кінця. Хоча навряд чи це щось могло дати.
— Вимикай, — на всяк випадок підтримав він Тарасевича, — не треба мене страхувати.
— Слухаю, — коротко підкорився Камай.
А Балачан ніби відчув наяву, як раптом опали незримі промені-павутинки. Аж у голові задзвеніло від уявної порожнечі.
— Не барися, одначе, — наостанок порадив Камай, — скоро світанок.
Балачан глянув на годинник. Справді, вже минуло чимало часу, невдовзі пора вертатися, а він усе ще не придумав, як йому діяти, що шукати у цих тіснинах. Усе навколо було ходжене-переходжене. Але й стояти на місці не випадало, і він загасив ліхтарик. Пішов у другий кінець долини, вирішивши, що більше не буде заходити в тіснини. Він оминув одну, другу, а перед третьою спинився, дивуючись, чому раптом йому так кортить повернути туди. І несподівано для себе таки повернув.
Планета-сусідка перемістилася на небосхилі і тепер висіла вже над головою. У тіснині трохи посвітліло, її стіни холодно поблискували, мовби вкриті сріблястим інеєм.
Дала про себе знати втома. Балачан відшукав невеликий кам’яний виступ і присів. Довкола лютував мороз, а йому було тепло, затишно. Ніби знаходився він не в горах, а в салоні зорельота. Такого ж, на якому летів сюди. Новітнього галактичного лайнера. Цього дива сучасної техніки. Навіть забуваєш, що ти у просторі. Часом здається, що невелике земне містечко накрили куполом, підрізали знизу і зрушили з місця. Саме такими уявляються коридори-вулиці зорельота, пишний сквер на центральній площі, що поруч з командирською рубкою, басейн-озеро з протічною водою. І тут Балачан піймав себе на думці, що бачить перед собою зовсім не зореліт, хоча намальована подумки картина вельми схожа на справжню, а тихе селище на балтійському узбережжі, де він провів цілий місяць перед стартом з Землі. Вочевидь, спогад був таким приємним, що Балачан ледь не почав снити. Те ж таки знайоме містечко раптом змінило свій вигляд, набув деяких фантастичних рис. Наче в одне злилися вулиці і будівлі, витягнулися вгору, і були вони не збудовані, як звичайно, а витесані в кам’яній горі, що нависла над широкою зеленкуватою затокою. А трохи віддалік у затоку впадала повноводна ріка. Малюнок був таким яскравим, що аж засвітився в очах. Балачан навіть подумав, що він щось подібне вже десь бачив, інакше звідки така виразність, і тоді захитав головою, закліпав віями, мов відганяючи ману. І знов побачив вузьку тіснину і блискуче коло планети-сусідки над головою. Все стало на свої місця.
— Треба ж! — засміявся Балачан.
Товариші, які мовчки слідкували за ефіром, відразу відгукнулися.
— Що ти? — спитав Тарасевич.
— Задрімав, чи що, — весело відказав Балачан, — прихилився і… Може, навіть хропака дав, га, не чули?
Посміялися, і все. А коли назавтра Балачан знову зібрався в долину, Тарасевич пожартував: