— Гм… — Янко відкинув гермошолом і почухав потилицю.
Опівдні піщаний буран стих. Космонавти одягнулися і вийшли з помешкання. На південний схід від станції, поки сягав погляд, гребенями хвиль застиглого моря тягнулися бархани. Було тихо-тихо, і від цього порівняння з морем робилося більш переконливим. Сонце світило на всю свою марсіанську силу.
— Де тобі здалося? — спитав Янко.
Вони не взяли всюдихід, бо дорога була близька. А ходити пішки тут було навіть більш приємно, ніж на рідній планеті, — людина на Марсі важить майже в два з половиною рази менше. Перестрибуючи з гребеня на гребінь, ховзаючись на сипучому піску, космонавти врешті дійшли до передгір’я.
— Десь тут, — сказав Борис. Зробивши ще кілька кроків, впевнено повторив: — Тут, — і для певності окреслив рукою у повітрі коло.
Але чи то він помилився, чи все засипав недавній шалений вітер, та знайти нічого не вдалося.
Янко крикнув у шоломофон:
— Ганімеде! Ганімеде!
Він зробив це радше для очистки сумління і навіть повернувся, щоб іти назад. І раптом у навушниках щось запищало і крізь тріск розрядів долинули довгожданні слова:
— Р-10, названий Ганімедом, повертається на базу. Р-10, названий Ганімедом…
Почувши робота, люди засміялися. Неспокій відразу зник, поступившись місцем веселості, для якої, до речі, були підстави. Хтось з конструкторів, прагнучи підкреслити дисциплінованість свого творіння, увів у його програму оце «названий Ганімедом», і робот тільки так завжди заявляв про себе. І Янко і Борис чули це неодноразово, проте ніколи ще не відчували такого задоволення.
Невдовзі показався і сам Ганімед. Він ішов поважно, схожий на людину, переконану у своїй високій гідності, задираючи механічні ноги, які грузли в піску і залишали на ньому глибокі сліди.
У інформації, яку приніс робот, не було нічого істотного. «Бачив гору, заходив у грот, відчув електророзряди». Не зміг він пояснити і того, за чиєю командою вийшов з бази.
— Вочевидь, недавно вибрався з піску. Доки лежав, щось у схемі розладналося, — вирішив Борис.
Це було схоже на правду, і Янко з ним погодився.
Настала ніч. Тиха, морозяна. Вкрита інеєм пустеля холодно поблискувала під мінливим світлом Фобоса і Деймоса, які ніби наперегони поспішали яскраво-зоряним небом.
Зачаровані незвичайним видовищем, космонавти не могли відійти від вікна, хоча стрілки годинників вже давно проминули цифру дванадцять. Раптом Ганімед, який знаходився у гаражі разом з іншими роботами, промовив: «Р-10, названий Ганімедом, бачив у пустелі скафандр людини».
Фразу прийняла система внутрішнього зв’язку і передала у динамік, що був встановлений у салоні.
— Ти щось втямив? — обернувся Янко до товариша.
— Н-ні, — розгублено відказав той. — Певно, робот зовсім зіпсувався. Гей, Ганімеде, зайди до нас.
Через хвилину робот увійшов до салону.
— Де ти бачив скафандр? — запитав його Борис і напружено слідкував, як у скляних очах-лінзах спалахують різноколірні іскорки.
Ганімед потупцював, як чимось збентежена людина, і слово в слово повторив те, що говорив раніше.
— Треба перевірити його. — Борис повернувся до робота.
— Зачекай, — спинив його Янко. — Ганімеде, де ти бачив скафандр? — зробив він наголос на слові «де».
Ганімед поблискав очима-лінзами і сказав координати.
— Південний схід, тридцять секунд від контрольного меридіана.
— Там, — шепнув Борис, відступаючи назад і переводячи розгублений погляд то на Янка, то на робота.
— Не дивися на мене так, я й сам нічого не розумію, — розвів руками Янко.
— Р-10 не розуміє також, — програма робота, здатна до аналізу того, що відбувається довкола, спрацювала.
Механічний голос пролунав приглушено і, як здалося, більш байдуже, аніж завжди, ніби робот щось знав і не хотів сказати.
Янко підійшов до Ганімеда, відключив його від зовнішнього чередовища і викдикав роботів-ремонтників. Вони перевірили всю схему, проте ніяких відхилень від норми не знайшли.
— Ви обидва бачили щось одне й те ж, що прийняли за скафандр. Але це, певно, було щось інше, — сказав Янко, вислухавши доповідь ремонтників. — Слід пошукати.
— Один день вже витратили.
— Викроїмо ще декілька годин.
— Але ж ніч, — не здавався Борис.
— Ганімед орієнтується в темряві, — рішуче сказав Янко і почав збиратися.
Одягнувшись тепліше, космонавти вийшли зі станції. Мороз наче посилився, висмоктавши останню вологу з і без того сухого й порожнього вітру. Іній лежав навколо, мов сніг, ноги ховзались. І лише Ганімед ішов ніби по рівному й твердому асфальті. Люди ледь встигали за ним.