А це повинні були встановити самі стажери. Вони не зробили цього, бо таке вже велике прагнення в кожного молодого космонавта бути першовідкривачем. Чи не схожий він чимось на тих стажерів?
Стало холоднувато. У розрідженій атмосфері планети перепади температур були вельми значними. Скрут увімкнув електрообігрів скафандра. Тепло розлилося по тілу, налаштовуючи на спокійний, розважливий лад.
Врешті все має свій початок і кінець. Ця стара істина для Скрута зараз звучала, як відкриття. Мине ще доба-друга, і він знову буде на зорельоті. Забудуться ці нічні години напруженого чекання, і почнуться роки, обмежені каютою, салоном і обсерваторією. Усе одноманітне, розмірене, буденне і тому ніби загальмоване, як життя в анабіозі. Працюють двигуни, підтримуючи на зорельоті власну силу тяжіння. Лічильники відзначають мільйони пройдених кілометрів. А ти не бачиш цього руху, не живеш ним. В ілюмінаторах усе та ж чорнота, сям-там проштрикнута блискучими цятками. Вона була вчора, позавчора, місяць тому. Зореліт і разом з ним ти ніби висите в просторі на одному й тому ж місці. І цьому висінню не видно кінця. І вже не віриш навіть у те, що щось, що має початок, матиме кінець.
Скрут розумів усю недоречність своїх думок. Бачив, що вони накладають відбиток на його поведінку, переживав, ловлячи тривожні погляди товаришів. І не міг нічого з собою вдіяти. Йому здавалося, що він раптом став на кораблі зайвим. У той час, як решта працювали, він, зайнятий самокопирсанням, нічого корисного не зробив. Повільно і марно текли його дні. Навіть астрономічні спостереження, найулюбленіше його заняття, не приносили того задоволення, яке він відчував, знаходячись на заатмосферних станціях Землі. Він складав карти, сумлінно, старанно, як курсант космічної школи на першому році навчання. А в глибині мозку весь час пульсувала гадка, що це, либонь, міг би зробити й автомат. Знімки потім проаналізував би будь-який фахівець. І часом думалося, чи не краще було бути в анабіозі?
Він зрадів цьому розвідувальному польоту. Зіткнення з невідомим, нехай і неживим світом, — мрія кожного космонавта. До того ж це не нерухомість зорельота у дрейфі, яка, між іншим, нічим не відрізняється від польоту з субсвітловою швидкістю: відстані Всесвіту були більшими за людське уявлення про простір і час. Але чи буде він радіти, коли повернеться? Чи здолає парсеки, яких не видно і які все ж існують, бо виявляються в безконечних і нудних роках. Кажуть, що найкращий лікар від нудьги — праця. Безперечно, це так. Тільки йому ще треба, щоби праця давала відчутний результат, щоб вона, задовольняючи його, знаходила відгук у інших, була корисною.
Непотрібності людям він боявся понад усе з того часу, як почав задумуватися над сенсом свого існування. Він сподівався, що саме тут, у космосі, не лише народжуються великі відкриття, але й перевіряються людські якості. І, певно, переоцінив сам себе. Космос виявився не скарбницею, повною наукових відкриттів. У першу чергу — це буденність і терпіння, якого в нього, як виявилося, вельми мало.
Він і зараз, коли залишалося всього декілька хвилин, підганяє час. А Балаш зовсім спокійний. Балаш навчився чекати — він уже двічі був у просторі. На Землі минуло століття. Багатьох, з ким Балаш починав, уже нема. Багатьох не застане, коли повернеться звідсіля. А скажи, і Балаш іще раз покине Землю, хоч разом з цим він покине останніх своїх близьких. Балаш не сумує в космосі, повсякчас рівний, зібраний — згусток енергії та розважливості. Певно, таким і повинен бути мудрець, який звідав владу над собою і часом.
Ніби здогадавшись, що Скрут думає зараз про нього, Балаш озвався:
— Увага!
Скрут зиркнув на годинний. Тридцять секунд, двадцять. Він напружився і відчув, що не вистачає сили звестися на ноги.
Сигнал електронного секретаря пролунав зненацька. Скрут його чекав — і все одно здригнувся. Потім покліпав віями, відганяючи ману. Під Сіріусом, як і хвилину або годину тому, була непорушна чорнота. Вона різала очі, наганяла сльози, і не було в ній колишнього вогника. Приголомшений Скрут не ворушився і все чекав, чекав…
Напевно, минуло багато часу, коли Балаш нарешті сказав:
— Ходімо…
Повернення було сумним. Балаш відключив електронного водія і сам крутив штурвал всюдихода, вибираючи дорогу серед каміння. Скрут був удячний йому за це. Чому ж не стало вогника, який до того з’являвся з дивовижною точністю? А може, правда на боці Балаша? З цим не хотілося погоджуватись. Скрут думав, думав, і йому весь час здавалося, що він не може зрозуміти чогось істотного, вельми важливого.
Скрут заснув тільки з допомогою електросну. Аде й уві сні якась думка, знайома й невловима, свердлила мозок.