Так, Ма-Бе була поруч, її голос був усюди. Цей голос міг несподівано зірватися на крик, затіяти сварку, як добре йому це було відомо. Голос наказував, докоряв, наполягав на чомусь, чого він не міг розчути через стіну свого болю. Її долоня гатила по поверхні столу з перевтомленою, але невблаганною суворістю. Вона була близька до нервового зриву. Так швидко змінювалися кімнати і притулки, з селянами доводилося торгуватися за кілька яєць, за хліб велася справжня боротьба. У Шампіньї вони шість разів змінювали помешкання. Рахунок у Парижі заблокований, їхати до столиці заборонено, з нею доведений болем до нестями художник. Їй хотілося якомога швидше все закінчити, або ж розтрощити те, що ще вціліло. Йому чутно з-за дверей тільки її верески й погрози, сам він лежить у коридорі, навколо безшумно рухаються білі привиди. Шурхіт, тоді шепіт, якого він не розуміє. До нього наближається якийсь обрис, бере його за передпліччя. Короткий спалах.
На коридорі, де він, накритий по шию простирадлом, лежить на каталці, нікого не видно. Але у вухах далі звучить єдиний голос.
Ось, візьми біле простирадло. Накрийся ним з головою. Побудеш покійником. От би таке намалювати.
Де він вперше почув ті слова? У Мінську чи у Вільні? Точно не в Парижі. А хто їх вимовляв? Кіко чи Крем? Спогад давніший за це провінційне містечко на Луарі. Де він? Це точно не Шинон.
Удай мертвого. Так буде простіше. Так все спроститься. Коли ти мертвий, то не можеш втратити життя. Ми завжди втрачені, а так — стаємо наполовину вільними. Ти взагалі нічого не можеш втратити. Тож легко виходиш. От би таке намалювати.
Раптом настає тиша. Він розплющує очі, а тоді відразу ж стулює повіки знову. Ще раз розплющує, немов для впевненості, що він не спить. У кінці коридору стоїть великий білий цап. Так, жодного сумніву. Це однозначно цап, з величезними, закрученими назад і піднятими вгору рогами, з довгою, аж до землі білою бородою і густою, довгою білою шерстю, розкошланою на шиї. Як ця тварина увійшла?
Художник пригадує собі, що бачив якось в журналі малюнок азійського козла з неймовірними настовбурченими в повітря літерою V, близько посадженими рогами. Козел на малюнку дивився строгими і розумними очима, немов би бог якийсь серед собі рівних. Була неділя, він гуляв берегом Сени, зазирнув на букіністичній розкладці в журнал, а звідти його перелякав козел, який подивився йому просто в вічі. Він поспішно закрив журнал і кинув його до інших на купу.
Проте цей тут — інший. Ні, тут у лікарні Сен-Мішель в кінці порожнього коридору стоїть великий білий свійський цап, ось він повільно, лунко цокаючи копитами наближається з цікавістю до каталки з художником, його кроки спочатку невеликі, непевні, тоді щораз швидші. Здивування перекриває будь-який спогад. Чого він тут шукає?
От він уже наблизився до художника, ліва рука якого звисає з каталки. Білий цап ворушить ніздрями, принюхуючись, його голова зараз на рівні з головою художника. Розсічені зіниці невідривно дивляться в очі пацієнта. Без докору. Без гніву. Шорсткий холодний язик береться облизувати звислу солону руку, Сутін не наважується прибрати її. Він знову розплющує праве око і дивиться просто в очі цапа. Він тут. Він прийшов. Він білий. То не сон.
А тоді з шумом розчахуються двері, художник злякано зажмурюється, білий цап зникає. У коридорі знову людно, зі стіни просочуються обривки фраз, гнівно перервані фрази, загрозливо наголошені звуки.
Надмір шлункової кислоти, хронічне запалення, глибоке пошкодження слизової шлунка. Йому здається, він розчув слово перфорація, а слово резекція наганяє на нього страх. Задавнена виразка пробила стінку шлунка, шлунковий сік просочується в черевну порожнину. Хірург радить оперувати, негайно, цієї ж хвилини, не зволікаючи ні на мить. Негайно до анестезіолога. Мадам, це критичний випадок. Там, у Парижі, вони не зможуть зробити для Вашого художника чогось більшого.
Хворий і сам цього хоче: нехай би вже, нехай би щось робилося. Нехай врешті виріжуть цей біль, не треба відкладати, вирізати тут і тепер.
Ну але ж не тут, тут самі лиш провінційні партачі, костоправи, каже Ма-Бе, тебе оперуватиме фахівець, і не тут, а в Парижі. Ґоссе, Ґуттман, Абрамі, хтось зі знайомих лікарів знатиме, хто тебе зможе порятувати.
Вона — тріскотливий шиплячий ангел смерті, який бажає блага, а вимагає зла, вона супроводжуватиме шлунок художника безконечною божевільною дорогою на останню з можливих операцій.
Рішення прийнято відразу, його більше не запитують. Марі-Берт розмовляла телефоном з якимись голосами. Дивно, що ті духи ще існують у воєнному місяці серпні. Його прооперують у клініці в 16-му районі, прооперують справжні лікарі. Назва довга: Maison de Sante Lyautey, клініка на вулиці Ліоте.