У Шиноні добра доктор вводить йому на дорогу укол морфіну, доза на межі дозволеного, вона знає це, але хоче, щоб дія протривала максимально довго. Ланґрас її ім’я, вона назвалася тихим голосом, і він розчув в імені лише grace, милосердя. Він подумав про убивство з милосердя, і його вуха сприйняли це як добрий знак. Щедра доза морфіну приглушує біль, обіцяє швидке заспокоєння, стрімко розтікається судинами по усьому тілу і огортає його м’яким полегшенням.
Шостого серпня катафалк, який має відвезти біль у Париж, рано-вранці під’їжджає до лікарні. Отож, уперед до столиці болю, хіба не так назвав колись хтось із тих шалених сюрреалістів це місто, він з ними не хотів мати нічого спільного. Сварливий ангел підганяє назальним голосом розхитану долю, жене її в об’їзд. Щоб уникнути кожного контрольно-пропускного пункту, а ще, щоб зібрати образи, розкидані пожитки, щоб затерти сліди, яким слід зникнути. Поспіх й об’їзні дороги: і те, і те — необхідне, і те, і те — неможливе.
Під колесами шарудить гравій на подвір’ї шинонської лікарні, а коли вже похоронний бус цього ранку врешті рушає, в його вухах далі звучить виск коліс. Та й просто всі звуки за останній час. Око було менш виголоднілим, він це помітив, достатньо набачився, воно напрацювалося на вузьких стежинках у Шампіньї-сюр-Вед, а тепер раптом чіткішими, об’ємнішими стали звуки. Звуки люблять іти в парі з болем.
Скрип ріже вухо художника, немов то не вухо, а живіт, немов якраз розпочинають операцію, якої він прагне понад усе на світі, тому що біль, який спочатку лише тріпотів і приглушено блукав, тоді почав постукувати, невдовзі штурхати, бурувати, перевертати, біль, який вже кілька років став у його тілі ще одним органом, цей біль став тепер таким нестерпним, що порятунком йому видається вже один лиш надріз, будь-який надріз живота. Треба вміти прибрати себе зі світу, немов ти теж картина.
Врешті то була ідея її розпачу, і цього разу порада була хибна. На виході Ланґрас втиснула їй у тремтячу руку сніжно-білий сестринський халат. Муза сюрреалістів в образі заблуканої медсестри. У найгіршому випадку вона могла б пояснити, що виконує свій сестринський обов’язок, супроводжуючи крейдяно-блідого, ослабленого до решти пацієнта в Париж, де на нього вже чекає хірург. Звісно, що поїдемо не в Салпетріер, ця колишня фабрика пороху позаду Аустерліцького мосту давно вже стала німецьким госпіталем. Ні, лікар чекає у непримітній клініці в буржуазному 16-му районі, в якому окупанти теж мають свої службові приміщення. З їхніх очей найкраще зникнути. А оскільки саме не було напоготові жодної машини швидкої допомоги, скаже вона, бо ось, посеред розжареного серпня, загорілося селянське обійстя неподалік, тож використовують кожну машину. Після цього вона високо підійме вгору підроблені документи, які виконуватимуть роль проїзних квитків до визволення.
Якщо все піде добре, вам вдасться непоміченими добратися селами й містечками до самого Парижа. За будь-яку ціну уникайте всіх магістральних доріг. Боязкий лікар з картою Мішлін і синій усміхнений чоловічок на бігу. Вони зливаються, розпливаються на тлі тополиних алей.
Для обмивання покійника в воду слід вибити яйце. «Хевра Каддіша» знає шлях. Братство в дорозі ще від світанку. Об край бляшаної оббитої миски розбивається яєчна шкаралупа, коротка пауза — і вона розтріскується. Охоронна плівка лускає, життєвий слиз падає у воду, жовток вливається в неї каламутним щастям.
Ма-Бе
Розплющити очі — важко. Коли він намагається це зробити, то бачить затінену Марі-Берт, вона сидить схильцем на табуреті, бубонить щось, часом зітхає, притискаючи хустинку до губ. Здається, вона зараз не тут, проте біда загніздилася в ній глибоко. Вона спить, чи тихо сама зі собою розмовляє? Як вона змінилася! Пошук нових сховків, сварки з власниками помешкань, постійний страх, коли дорогою, що веде до Тура, гримить військовий транспорт, щораз більше зусиль, затрачених на роздобування найпростіших харчів — все це відбилося в її тілі, у кожній зморшці її шкіри, у синіх колах круг очей.
То трапилося в кав’ярні «Де Фльор». У жовтні чи листопаді 1940? Він уже півроку був сам. Мадмуазель Ґард пішла 15 травня того року на місце збору, до зимового велодрому, і більше не повернулася. Монпарнасом ходили чутки, що тисячі німецьких біженців, навіть якщо вони — ті ж нещасливці-утікачі, доставлено як «ворожих іноземців» у Піренеї, до концтабору Ґюрс на південному заході Франції. Їх змели в купку великою мітлою, немов опале листя. П’ятьма днями раніше розпочався німецький прорив в Арденнах. Так що доктор Тенненбаум мав рацію, пошепки заклинаючи їх у готелі «Де ла Пе» на бульварі Распай: