Арнолд потягнувся до вимикача, але відсмикнув руку з болісним вигуком.
— Отямтесь, джентльмени, — суворо сказав човен. — Вимкнути мене має право лише спеціально уповноважений офіцер. Заради вашої ж безпеки я попереджаю, щоб ви не торкалися пульта керування. На даний час ваші розумові здібності трохи ослаблені. Згодом, коли становище буде безпечнішим, я займуся вашим здоров'ям, а зараз уся моя енергія має бути спрямована на те, щоб визначити місцезнаходження ворога та уникнути зустрічі з ним.
Човен набрав швидкість і складними зиґзаґами рушив у відкрите море.
— Куди ми тепер прямуємо? — запитав Грегор.
— На возз'єднання з флотом Дрома, — повідомив човен настільки впевнено, що друзі почали нервово вдивлятися в безкрайні й пустельні води Трайдента. — Звісно, якщо я його знайду, — додав човен.
Далеко за північ Грегор і Арнолд сиділи в кутку каюти, жадібно поглинаючи останній сендвіч. Рятувальний човен, як і раніше, на повній швидкості мчав крізь хвилі, а всі його електронні органи чуття були налаштовані на пошук флоту, який існував на іншій планеті п'ятсот років тому.
— Ти коли-небудь чув про цих дромійців? — поцікавився Грегор.
Арнолд покопирсався у своїй пам'яті, що зберігала масу найрізноманітнішої інформації, і відповів:
— Це негуманоїдна раса. Продукт еволюції плазунів. Вони населяли шосту планету невеликої зоряної системи, поблизу Капели. Зникли понад сто років тому.
— А хгени?
— Теж плазуни, та сама історія. — Арнолд знайшов у кишені крихту хліба й поклав її до рота. — Ця війна не мала великого значення. Всі учасники зникли, очевидно, крім цього човна.
— А ми? — нагадав Грегор. — Нас, схоже, вважають воїнами з його планети. — Він втомлено зітхнув. — Як ти гадаєш, ми зможемо переконати цю стару посудину?
Арнолд із сумнівом похитав головою.
— Не бачу як. Для цього човна війна не скінчилася. Всю інформацію він опрацьовує, виходячи з цього припущення.
— Може, він і зараз нас слухає, — сказав Грегор.
— Не думаю. Він не може по-справжньому читати думки. Його рецептори налаштовані лише на ті, що спрямовані безпосередньо до нього.
— Так, сер, — гірко сказав Грегор, — тепер таких уже не будують!
Понад усе йому хотілося, щоб Джо Міжзоряний Лахмітник потрапив зараз йому до рук.
— Справді, ситуація дуже цікава, — вимовив Арнолд. — Можна було б написати гарну статтю до «Популярної кібернетики». Маємо машину, оснащену майже непогрішними приладами для приймання усіх зовнішніх впливів. Прийняті нею сигнали логічно перетворюються на дії. Єдина проблема в тому, що вся логіка дій побудована для умов, яких давно нема. Тому можна сказати, що ця машина є жертвою запрограмованої системи галюцинацій. Грегор позіхнув.
— Мабуть, цей човен просто з'їхав з глузду, — сказав він доволі грубо.
— Це елементарно. Гадаю, правильний діагноз у даному випадку — параноя. Однак усе незабаром скінчиться.
— Чому? — запитав Грегор.
— Це ж очевидно, — сказав Арнолд. — Головне завдання човна — зберегти наше життя. Отже, він має годувати. Сендвічі скінчилися, а решта їжі залишилася на острові. Тому, я гадаю, він все ж ризикне туди повернутися.
За кілька хвилин вони відчули, що човен описує коло, змінюючи напрям.
— На даний час я нездатний знайти флот дромійців. Тому повертаю до острова, щоб ще раз його обстежити. На щастя, у найближчих районах супротивника не виявлено. Тепер я можу приділити вам належну увагу.
— Бачиш? — сказав Арнолд, підштовхуючи Грегора ліктем. — Усе, як я казав. А зараз, спробуємо знайти ще одне підтвердження моєї теорії. — Він звернувся до човна: — Ти вчасно згадав про нас. Ми зголодніли.
— Нагодуй нас, — скомандував Грегор.
— Безумовно, — відповів човен.
З отвору в стіні вислизнула таця, до країв наповнена якоюсь речовиною, схожою на глину, але із запахом машинної оливи.
— Що це означає? — запитав Грегор.
— Це гизель, — сказав човен, — основний продукт харчування мешканців Дрома, і я вмію готувати його шістнадцятьма різними способами.
Грегор обережно скуштував. На смак це була глина в машинній оливі.
— Ми не можемо цього їсти! — заперечив він.
— Звичайно, можете, — сказав човен заспокійливим тоном. — Кожний дорослий дромієць споживає щодня близько двох кілограмів гизелю і просить ще.
Таця посунулася до них, друзі позадкували.
— Послухай, — сказав Арнолд човнові, — ми не дромійці. Ми люди і належимо до зовсім іншого виду. Війна, про яку ти говориш, скінчилися п'ятсот років тому. Ми не можемо їсти гизель. Наша їжа лишилася на острові.