— Ці корпорації вважають, що вони можуть... Так... Так, сер, звичайно, сер. Ви працюєте з тангризом? Гаразд, чудово!
Грегор підійшов ближче, намагаючись почути, що кажуть на іншому кінці лінії. Арнолд відштовхнув його.
— Наша ціна? А які ціни зараз на ринку? Ах, так... Що ж, п'ять доларів за тонну — це не надто багато, але я гадаю... Що? П'ять центів за тонну? Ви жартуєте! Це несерйозно.
Грегор відійшов від телефону й втомлено сів у крісло. Він байдуже слухав, як Арнолд казав: «Так, так. Гаразд. Пробачте, я не знав... Розумію... Дякую».
— Схоже, — промовив Арнолд, — що на Землі попит на тангриз не надто великий. Тут живуть близько п'ятдесяти мелджійців, а ціна доставки вантажу на північну околицю Галактики надзвичайно висока.
Грегор звів брови й поглянув на Виробника. Він, схоже, вийшов на повну потужність, тож тангриз лився з нього, немов вода зі шланга високого тиску. Сірий порошок вкривав усю кімнату.
— Не звертай уваги, — спробував утішити компаньйона Арнольд. — Має бути якийсь інший спосіб використання.
Він повернувся до столу й розгорнув кілька ще більших книжок.
— Може, варто його вимкнути? — запитав Грегор.
— Нізащо, — сказав Арнолд. — Він безплатний, як ти не розумієш. Він нам гроші робить.
Арнолд поринув у свої книги. Грегор спробував підійти до вікна, але ходити по щиколотки в порошку виявилося дуже незручно. Він сів у крісло, дорікаючи собі за те, що свого часу не зайнявся ландшафтним дизайном.
До вечора сірий порошок заповнив кімнату майже на метр. Кілька ручок, олівців, портфель та маленька шафа для документів уже були вкриті ним повністю, і Грегор почав хвилюватися, чи витримає перекриття.
Нарешті Арнолд закрив книгу й задоволено вимовив:
— Є ще одна можливість застосування. -Яка?
— Тангриз використовують як будівельний матеріал. Тобі відомо, що на повітрі за кілька тижнів він твердне й стає міцнішим за граніт?
— Ні.
— Зателефонуй в яку-небудь будівельну компанію. Спробуємо вирішити цю проблему прямо зараз.
Грегор набрав номер будівельної компанії «Толедо-Марс» і пояснив містерові О'Тулу, що вони готові постачати йому майже необмежену кількість тангризу.
— Тангриз, кажете? — промовив О'Тул. — Зараз він не надто популярний. Ви знаєте, що на ньому не тримається фарба?
— Ні, — сказав Грегор.
— Факт. Ось що я вам пораджу. На якійсь планеті живуть психи, які його їдять. Чому б вам...
— Ми воліємо продавати його як будівельний матеріал, — твердо сказав Грегор.
— Що ж, гадаю, ми можемо його купити. На дешеві конструкції завжди є попит. Пропоную, п'ятнадцять за тонну.
— Доларів?
— Центів!
— Ми подумаємо, — сказав Грегор.
Арнолд, почувши суму, глибокодумно кивнув і взявся рахувати.
— Припустимо, наша машина продукує десять тонн на день. І так щодня, рік у рік. Подивимося... — Він швидко перемножив цифри на своїй логарифмічній лінійці. — Виходить близько п'ятисот п'ятдесяти доларів на рік. Не забагатіємо, але буде з чого платити податки й оренду.
— Але машину не можна залишати тут, — сказав Грегор, занепокоєно поглядаючи на дедалі більшу купу тангризу.
— Звісно, не можна. Треба знайти вільне місце десь за містом, і нехай працює. Вони зможуть забирати порошок, коли схочуть.
Грегор зателефонував О'Тулу й повідомив, що готовий укласти угоду.
— Гаразд, — сказав О'Тул. — Ви знаєте, де розташований наш завод? Привозьте речовину в будь-який час.
— Нам привозити? Я гадав, ви самі...
— По п'ятнадцять центів за тонну? Ми й так робимо вам послугу, забираючи його. Так що доставка за ваш рахунок!
— Паскудно, — сказав Арнолд, коли Грегор поклав слухавку.
— Перевезення нам обійдеться...
— ...Набагато більше, ніж п'ятнадцять центів за тонну, — закінчив Грегор. — Ти, мабуть, таки вимкни цю штуку, поки ми не вирішили, що з нею робити.
Арнолд підійшов до Виробника.
— Подивимось... — сказав він. — «Щоб вимкнути, скористайтесь лаксіанським ключем».
Арнолд уважно вивчав передню панель машини.
— Вимикай, — сказав Грегор.
— Зачекай хвилинку...
— Вимкнеш ти її чи ні?
Арнолд випростався й криво усміхнувся.
— Це не так просто.
— У чому річ?
— Щоб вимкнути, потрібен лаксіанський ключ, а в нас його немає.
Наступні кілька годин Грегор і Арнолд гарячково обдзвонювали всю країну. Вони телефонували до музеїв, дослідницьких центрів, археологічних факультетів коледжів та інших закладів. Вони дзвонили всюди, де їм спадало на думку. Ніхто ніколи не бачив такого ключа й не чув, щоб його знаходили. У розпачі Арнолд зателефонував міжзоряному лахмітнику Джо у його заміський будинок.