— Ні, у мененемає такого ключа, — відповів Джо. — Інакше я нізащо не віддав би тобі Виробник майже задарма.
Партнери поклали слухавку й мовчки поглянули один на одного. Мелджійський Безплатний Виробник, гуркочучи, вивергав потоки нікому не потрібного порошку. Два крісла й батарея опалення сховалися під сірим шаром тангризу, з-під якого тепер виглядали лише столи.
— Гарне, надійне джерело доходу, — сказав Грегор.
— Ми щось вигадаємо... -Ми?
Арнолд повернувся до своїх книг. Решта вечора пройшла в пошуках інших способів застосування порошку. Щоб зовсім не потонути в ньому, Грегорові довелося вигребти частину тангризу в хол.
Уранці сонце марно намагалося пробитися крізь вікна, вкриті сірим пилом. Арнолд підвівся й позіхнув
— Нічого немає? — запитав Грегор.
— Боюсь, що так...
Грегор пішов по каву. Коли він повернувся, власник будинку і двоє здоровенних полісменів з обличчями бурякового кольору про щось сперечалися з Арнолдом.
— Я вимагаю, щоб ви негайно забрали з мого холу свій пісок! — кричав власник.
— До того ж, — додав один із полісменів, — існує заборона на використання промислових установок у діловому районі.
— Це не промислова установка, — спробував заперечити Грегор. — Це Мелджійський Безплатний...
— А я сказав промислова! — відрубав поліцейський. -І наказую негайно припинити виробництво!
— У тому-то й проблема, — втрутився Арнолд, — що ми не можемо її вимкнути...
— Як це не можете вимкнути? — підозріливо запитав поліцейський. — Ви що, знущаєтесь? Я наказую вам вимкнути цю установку.
— Офіцере, клянуся...
— Слухай, розумнику. За годину я повернуся. Або ви до цього часу її вимкнете й заберете звідси все сміття, або я вручу вам повістку до суду!
Усі троє пішли.
Грегор і Арнолд поглянули один на одного, потім на Безплатного Виробника. Кімната була засипана тангризом до рівня столів, а сірій порошок усе сипався й сипався.
— Чорти б їх забрали! — сказав Арнолд на межі істерики. — Має бути якийсь вихід! Повинен бути ринок. Адже все це безплатне. Кожна крихта цього порошку безплатна, безплатна, безплатна!!
— Заспокойся, — втомлено промовив Грегор, витрушуючи з волосся сірий пил.
— Невже ти не розумієш? Коли отримуєш щось безплатно, та ще й в необмеженій кількості, то повинен бути якийсь спосіб його застосування. Усе це — безплатне...
Двері відчинилися, і до офісу зайшов високий худий чоловік у темному діловому костюмі. У руках він тримав невеликий складний прилад.
— Так, це тут, — вимовив він. Грегора осінила розпачлива думка.
— Це у вас лаксіанський ключ? — запитав він.
— Який ключ? Ні, навряд, — промовив чоловік. — Це реєстратор витоків.
— А... — протягнув Грегор.
— І, схоже, він привів мене до джерела проблеми, -строго відказав чоловік. — Мене звуть Гарстерс.
Він згріб пил зі столу Грегора, поглянув на останні показники свого приладу й почав заповнювати якийсь бланк.
— У чому річ? — запитав Арнолд.
— Я з міської енергетичної компанії, — відповів Гарстерс. — Учора від полудня ми реєструємо колосальний витік енергії з наших ліній.
— І цей витік відбувається звідси? — запитав Грегор.
— З вашої машини, — сказав Гарстерс. Він заповнив бланк, склав його і сховав до кишені. — Дякую за співпрацю. Рахунок ми згодом надішлемо поштою.
З певним зусиллям він відчинив двері й, уже йдучи, обернувся, щоб поглянути на Виробник.
— Певно, ваша машина виготовляє щось надзвичайно коштовне, якщо воно виправдовує такі витрати енергії. Що це? Платинова пудра?
Він усміхнувся, привітно кивнув і вийшов. Грегор обернувся до Арнолда:
— Оце так він «не потребує постачання енергії»?
— Розумієш, — відповів Арнольд. — Я гадаю, він просто черпає її з найближчого джерела.
— Я бачу, «з повітря, з космосу, з Сонця», а також з найближчої лінії енергетичної компанії!
— Мабуть, так. Але загальний принцип...
— До біса загальний принцип! — промовив Грегор. — Ми не можемо вимкнути цю кляту скриню без лаксіанського ключа! А ключа ні в кого нема, ніхто навіть не знає, як він виглядає. Незабаром ми потонемо в нікому не потрібному порошку, вивозити його нам нема за що. До того ж виявляється, що ми палимо енергію, немов наднова зірка!
— Повинно бути якесь рішення, — похмуро промовив Арнолд.
— Та ну? Може, ти його знайдеш?
Арнолд сів на те місце, де колись був його стіл, і заплющив очі. У двері голосно постукали, ззовні почулися сердиті голоси.
— Замкни двері, — сказав Арнолд.