Грегор замкнув. Арнолд напружено думав кілька хвилин і раптом підхопився.
— Не все втрачено, — сказав він. — Ми ще заробимо на цій машині!
— Давай краще знищимо її, — сказав Грегор. — Скинемо в океан, чи щось таке.
— Ні! У мене є план! Ходімо готувати корабель до відльоту.
Наступні кілька днів були найтривожнішими в історії «ААА Ейс». За великі гроші вони найняли людей, щоб очистити будинок від тангризу. Виникла наступна проблема — транспортування машини, з якої фонтаном бив сірий порошок, до зорельота. Нарешті все було позаду. Виробник стояв у трюмі, поступово заповнюючи його тангризом, а корабель уже вийшов за межі Сонячної системи й летів на граничній швидкості.
— Це єдине логічне рішення, — міркував Арнолд пізніше. — Природно, на Землі немає ринку збуту для тангризу. Отже, немає сенсу намагатися продавати його на Землі. А от на планеті Мелдж...
— Мені це не подобається, — сказав Грегор.
— Без варіантів. Возити тангриз на Мелдж надто дорого, але ми перенесемо туди все виробництво. У нас буде необмежений ринок збуту.
— А якщо він і там не потрібен? — спитав Грегор.
— Як він може бути не потрібен? Тангриз — це хліб для мелджійців. Це їхня основна їжа. Як ми можемо прогоріти?
За два тижні на екранах зорельота з'явилася планета Мелдж. її поява була більш ніж своєчасною. Тангриз на той час цілковито заповнив трюм. Грегор з Арнолдом задраїли всі люки. Але дедалі більший тиск тангризу загрожував розірвати корабель по швах. Доводилося щодня викидати за борт тонни тангризу, а це забирало час, до того ж втрачалися тепло й повітря.
Спіральною траєкторією вони посадили на Мелдж корабель, по вінця заповнений тангризом, майже без кисню й тепла.
Одразу після посадки на борт піднявся здоровенний митник з обличчям помаранчевого кольору.
— Ласкаво просимо на Мелдж! — привітався він. -Нашу маловідому планету рідко відвідують гості. Надовго до нас?
— Можливо, — відповів Арнолд. — Ми збираємось започаткувати тут бізнес.
— Чудово! — промовив чиновник, доброзичливо усміхаючись. — Наша планета дуже потребує свіжої крові та нових підприємств. Можна поцікавитись, що це буде за бізнес?
— Ми збираємось продавати тангриз, основний продукт харчування...
Обличчя чиновника спохмурніло.
— Ви збираєтесь продавати що?
— Тангриз. У нас — Безплатний Виробник, і ми... Митник натиснув кнопку наручного телефону в себе на зап'ясті.
— Мені прикро, але ви повинні негайно залишити нашу планету.
— Але в нас є паспорти і візи!
— А в нас є закони. Ви мусите негайно залишити планету й забрати із собою вашого Виробника.
— Послухайте, — сказав Грегор, — але ж у вас дозволене вільне підприємництво?
— Виробництва тангризу це не стосується. Десяток танків виїхали на льотне поле й кільцем оточили зореліт. Митник вийшов зі шлюзу й почав спускатися трапом.
— Зачекайте! — розпачливо вигукнув Грегор. — Ви напевно остерігаєтесь нечесної конкуренції. Гаразд, візьміть Виробник від нас у подарунок!
— Ні! — стрепенувся Арнолд.
— Так! Відкопайте його й забирайте. Будете безплатно годувати бідних. Нам нічого не треба. При нагоді поставите нам пам'ятник!
Довкола зорельота зімкнулося друге кільце танків, над полем зависли бойові гелікоптери.
— Забирайтесь негайно! — закричав чиновник. — Невже ви сподіваєтесь продати тут хоч крихту тангризу? Озирніться довкола!
Вони озирнулися. Льотне поле було вкрите шаром сірого пилу. Неподалік стояли нефарбовані сірі будинки, за ними тягнулися похмурі сірі поля. Ще далі виднілися невисокі сірі гори.
З усіх боків, скільки сягав зір, усе було вкрите сірим тангризом.
— Ви хочете сказати, — почав Грегор, — що вся планета...
— Уявіть собі, — мовив чиновник, сходячи з трапа, — тут — прабатьківщина Старої Науки. Але завжди знайдуться дурні, які все зіпсують з допомогою її ж артефактів. А тепер вшивайтесь звідси! До речі, якщо коли-небудь знайдете лаксіанський ключ — повертайтеся і назвіть свою ціну.
Нечутна зброя
Здається, позаду хруснула гілка. Діксон озирнувся і встиг помітити темну тінь, що майнула серед кущів. Він завмер, пильно вдивляючись у зарості. Було зовсім тихо. Високо над головою ширяв, балансуючи у висхідних струменях повітря, якийсь птах, схожий на стерв'ятника, сповнений чекання й надії.
Раптом Діксон почув із кущів тихе нетерпляче гарчання.
Тепер він знав, що його переслідують. Досі це було лише припущення. Але розмиті, ледь помітні тіні були реальними. Вони не зачепили його на шляху до сигнальної станції, спостерігаючи і вирішуючи. Тепер вони готові спробувати діяти.