Хай там як, а зробленого не повернути. Нельзевул притулився плечем, вкритим червоною лускою, до велетенської сулії і почухав інше плече кинджалоподібним нігтем. Як завжди в хвилини збентеження, шипастий хвіст нерішуче стукав по підлозі.
Принаймні якогось демона він таки зловив.
Але істота всередині п'ятикутника не була схожа на жоден зі звичайних видів демонів. Взяти хоча б оці складки сірої плоті, що звисають донизу... Певна річ, усі історичні повідомлення відомі своєю неточністю. Ким би не було це надприродне створіння, доведеться йому потрудитися. У цьому Нельзевул був абсолютно впевнений. Він зручніше схрестив ноги й став чекати, коли дивна істота заговорить.
Артур Гамет був надто приголомшений, щоб розмовляти. Хвилину тому він ішов до страхової контори, обмірковуючи свої справи й насолоджуючись чудовим повітрям раннього весняного ранку. Він ступив на бруківку перехрестя Другої авеню та Дев'ятої стріт — і... раптом опинився тут, незрозуміло, де саме.
Трохи погойдуючись, він почав вдивлятися в густий туман, що оповив кімнату, й виявив велетенське чудовисько, вкрите червоною лускою, що сиділо навпочіпки. Поруч стояло щось схоже на сулію, але близько трьох метрів заввишки. Чудовисько мало шипастий хвіст — ним воно саме чухало голову — і поросячі очиці, що похмуро втупилися в Артура. Той спробував відступити назад, але зміг зробити лише один крок. Він помітив, що стоїть всередині накресленої крейдою фігури і з невідомої причини не може переступити через білі лінії.
— Ну, от, — промовило червоне страховисько, порушуючи напружену тишу, — нарешті я тебе впіймав.
Воно промовляло зовсім інші слова, звуки яких були абсолютно незнайомі Артурові, але якимось чином він розумів зміст сказаного. Це не була телепатія; Артур ніби перекладав з чужої мови — автоматично й без напруження.
— Мушу визнати, я трохи розчарований, — вів далі Нельзевул, не дочекавшись відповіді від демона, замкненого в п'ятикутнику. — в усіх наших легендах сказано, що демони — це страхітливі створіння п'ять метрів заввишки, з крилами, крихітними головами й дірою у грудях, з якої б'ють струмені холодної води.
Артур Гамет скинув пальто: воно безформною промоклою грудкою впало йому під ноги. Було темно, але ідея про демона, що може викидати струмені холодної води, видалася йому напрочуд привабливою — у кімнаті було спекотно, як у печі. Його сірий твідовий костюм уже встиг перетворитися на зім'яту суміш тканини й поту.
Разом із цією думкою прийшло примирення з дійсністю: з цим червоним лускатим чудовиськом, накресленими крейдою лініями, через які неможливо переступити, розпеченою кімнатою.
Йому спало на думку, що в книгах, журналах і фільмах герой, який потрапив у незвичну ситуацію, зазвичай вимовляє: «Ущипніть мене, це не може бути правдою!» або «Великий Боже, я сплю, п'яний чи збожеволів?» Артур не збирався виголошувати настільки очевидні нісенітниці. По-перше, він був переконаний, що величезне червоне чудовисько цього не оцінить, по-друге, знав, що не спить, не п'яний і не збожеволів. У лексиконі Артура Гамета бракувало потрібних слів, але він розумів: сон — це одне, а те, що він зараз бачить, — зовсім інше.
— У легендах нічого не сказано про вміння здирати з себе шкіру, — замислено пробурмотів Нельзевул, роздивляючись пальто, яке лежало біля ніг Артура. — Цікаво.
— Це помилка, — твердо сказав Артур. Тривалий досвід роботи страховим агентом став йому зараз у пригоді. Артурові доводилося мати справу з усіма категоріями людей і знаходити вихід із найзаплутаніших ситуацій. Очевидно, чудовисько намагалося викликати демона, випадково натрапило на нього і зараз вважає, ніби Артур — це демон. Цю помилку слід виправити якомога швидше.
— Я страховий агент, — сказав він. Чудовисько похитало величезною рогатою головою.
Воно вимахувало хвостом з боку в бік, з неприємним свистом розтинаючи ним повітря.
— Твоя потойбічна діяльність мене анітрохи не обходить, — проревів Нельзевул. — У принципі, мені навіть байдуже, до якої категорії демонів ти належиш.
— Кажу ж вам, що я не...
— Нічого не вийде! — прогарчало чудовисько, люто виблискуючи очима на Артура й впритул наближаючись до краю п'ятикутника. — Я знаю, що ти демон. І мені потрібен драст.
— Драст? Не думаю...
— Я вас демонів бачу наскрізь, — сказав Нельзевул, з очевидним зусиллям опановуючи себе. — І я і ти знаємо, що коли демона викликають закляттям, то він має виконати одне бажання. Я тебе викликав, і мені потрібен драст. П'ять тонн драсту.