— Одне «але» буде, — попередив Ситвел.
— Я так і знав, — зітхнув Едельштайн.
— Це досить проста умова. Що б ви не побажали, ваш найзаклятіший ворог отримає вдвічі більше.
Едельштайн замислився.
— Отже, якщо я попрошу мільйон доларів...
— Ваш ворог отримає два мільйони. А якщо я попрошу пневмонію?
— Ваш найзаклятіший ворог матиме двосторонню пневмонію.
Едельштайн стиснув губи й похитав головою.
— Послухайте, я, звісно, не збираюсь вчити вас, як треба вести справи, але, гадаю, ви усвідомлюєте, що такими застереженнями ставите під загрозу добру волю клієнта?
— Це ризик, містере Едельштайн, але він абсолютно необхідний з двох причин, — відповів Ситвел. — Справа в тому, що ця умова забезпечує психологічний зворотний зв'язок і тим самим сприяє підтриманню гомеостатичної світобудови.
— Даруйте, я не зовсім...
— Спробуємо інакше. Ця умова зменшує силу трьох бажань і в такий спосіб допомагає утримати ситуацію в розумних межах. Адже бажання надзвичайно потужний інструмент.
— Можу собі уявити, — кивнув Едельштайн. — А друга причина?
— Могли б і самі здогадатися, — сказав Ситвел, оголюючи бездоганно білі зуби в деякій подобі посмішки. — Подібні пункти є нашим, так би мовити фірмовим, знаком. Тавром, яке засвідчує справжній пекельний продукт.
— Розумію, розумію, — вимовив Едельштайн. — Але мені буде потрібен певний час на обмірковування.
— Пропозиція дійсна протягом тридцяти днів, — сказав Ситвел, підводячись. — Вам треба лише чітко й голосно вимовити своє бажання. Про все інше подбаю я.
Ситвел попрямував до дверей, але Едельштайн зупинив його.
— Я хотів би обговорити ще один момент.
— Який?
— Так сталося, що в мене немає найзапеклішого ворога. Власне, в мене взагалі немає ворогів.
Ситвел розреготався й червоною хусткою витер сльози.
— Едельштайне! — промовив він. — Ви неперевершені! Жодного ворога!.. А ваш кузен Сеймур, якому ви відмовилися позичити п'ятсот доларів на започаткування бізнесу з хімічного чищення? Чи ви гадаєте — він ваш друг?
— Я не подумав про Сеймура, — зізнався Едельштайн.
— А що ви скажете про місіс Абрамович, яка плюється від однієї лише згадки про вас, тому що ви не схотіли одружитися з її Марджорі? А Том Кесиді з квартири 1С вашого будинку, власник повного зібрання промов Гебельса? Він щоночі мріє перебити всіх євреїв, починаючи з вас... Гей, з вами все гаразд?
Едельштайн сидів на дивані, раптом зблід і знову стиснув руки.
— Мені й на думку не спадало, — пробурмотів він.
— Нікому не спадає, — заспокоїв Ситвел. — Не засмучуйтесь і не беріть близько до серця. Шість чи сім ворогів — це дрібниці. Можу вас запевнити, що це значно нижче середнього рівня.
— Хто ще! — запитав Едельштайн, важко дихаючи.
— Я не хотів би про це говорити. Навіщо зайві клопоти?
— Але я маю знати, хто мій найзаклятіший ворог! Це Кесиді? Може, варто купити рушницю?
Ситвел похитав головою.
— Кесиді-нешкідливий, недоумкуватий сновида. Він не зачепить вас і пальцем, повірте мені. Ваш найзаклятіший ворог — людина на ім'я Едвард Самуель Манович.
— Ви впевнені? — запитав вражений Едельштайн.
— Абсолютно.
— Але Манович мій найкращий друг!
— І ваш найзапекліший ворог, — вимовив Ситвел. -Іноді так буває. До побачення, містере Едельштайн, зичу вам удачі з усіма трьома побажаннями.
— Зачекайте! — вигукнув Едельштайн. Він хотів поставити мільйон запитань, але був такий збентежений, що спитав лише: — Як сталося, що пекло переповнене?
— Тому що безмежні лише небеса.
— Ви знаєте і про небеса також?
— Звісно. Це наша материнська корпорація. А зараз я маю йти. У мене ще одне замовлення в Паукіпсі. На все добре, містере Едельштайн.
Ситвел махнув рукою, повернувся і вийшов крізь зачинені двері.
Кілька хвилин Едельштайн не міг прийти до тями. Він думав про Еді Мановича. Його найзапекліший ворог!.. Смішно, в пеклі явно помилилися. Він знав Мановича майже двадцять років, зустрічався з ним мало не щодня, грав у шахи, випивав у барах. Вони разом гуляли, ходили в кіно і принаймні раз на тиждень разом обідали.
Щоправда, часом Манович роззявляв свій великий рот і переходив межі дозволеного.
Іноді він бував напрочуд грубий.
Чесно кажучи, Манович не раз поводився просто образливо.
-Але ж ми друзі, — сказав сам собі Едельштайн. -Ми — друзі, чи не так?
Він знав, що є дуже простий спосіб це перевірити — побажати собі мільйон доларів. Тоді Манович матиме два мільйони. Ну то й що? Чи буде його, багату людину, хвилювати, що його найкращий друг багатший за нього?