Буде! Ще й як! Йому все життя не даватиме спокою думка про те, що хитрий Манович забагатів на його, Едельштайна, бажанні.
«Боже мій! — подумав Едельштайн. — Ще годину тому я був бідною, але щасливою людиною. Тепер у мене є три бажання і один ворог».
Він похитав головою й обхопив її руками. Треба було все ретельно обміркувати.
Наступного дня Едельштайн узяв на роботі тижневу відпустку за власний рахунок; він день і ніч сидів над блокнотом з олівцем у руці. Спершу на думку не спадало нічого, крім замків. Замки асоціювалися з бажаннями. Однак при ретельнішому аналізі з'ясувалося, що не все так просто. Будучи власником середнього замку своєї мрії з триметровими кам'яними мурами, землями та всім іншим, доведеться піклуватися про його утримання, думати про опалення, оплату праці кількох слуг, тому що менша кількість виглядатиме смішно.
Тобто зрештою усе зводилося до грошей.
«Я можу утримувати пристойний замок на дві тисячі доларів на тиждень, — прикинув Едельштайн, швидко записуючи в блокнот цифри. — Але це означає, що Манович утримуватиме два замки на чотири тисячі доларів на тиждень!»
Нарешті, замки лишилися позаду, і думки Едельштайна почали гарячково аналізувати можливості й комбінації різних подорожей. Можна було б попросити круїз довкола світу? Щось не хочеться. Літо в Європі? Може бути. Або хоча б двотижневий відпочинок у Фонтенбло, на Маямі-Біч, щоб заспокоїти нерви.
Але тоді Манович отримає дві відпустки! Поки Едельштайн відпочиватиме у Фонтенбло, Миновичу дістануться апартаменти люкс у «Кей Ларго Колоні Клаб». Двічі.
Краще вже залишатися бідним і змусити Мановича жити у злиднях.
Краще, але не зовсім.
Минав останній тиждень. Едельштайн дедалі більше впадав у відчай і сердився. Він цинічно говорив собі:
«Я ідіот, з чого я взяв, що все це правда? Так, Ситвел зміг пройти крізь двері, але хіба він обов'язково чарівник? Може, все це мені привиділося».
Він сам здивувався, коли встав і промовив голосно і чітко:
— Я бажаю двадцять тисяч доларів! Негайно!
Він відчув м'який поштовх. А витягши свій гаманець, знайшов у ньому підписаний чек на $20 000.
Едельштайн пішов до банку й простягнув клеркові чек, тремтячи від страху, що зараз його схопить поліція. Менеджер поглянув на чек і підписав його. Касир запитав, якими купюрами видати суму. Едельштайн вирішив покласти гроші на свій рахунок.
На виході з банку він зіткнувся з Мановичем, чиє обличчя випромінювало одночасно переляк, збентеження і захват.
Едельштайн поспішив додому раніше, ніж Манович встиг заговорити з ним. Решту дня він промучився болем у животі.
Ідіот! — картав він себе. — Попросив лише жалюгідні двадцять тисяч! А Мановичу дісталося сорок!
Від досади людина може померти.
Едельштайн впадав то в апатію, то у гнів. Біль у животі не вщухав — схоже на виразку. Як усе несправедливо! Він заганяє себе в могилу, думаючи про Мановича!
— Так!
Аж тепер Едельштайн зрозумів, що Манович справді його ворог, і думка про те, що він власними руками збагачує свого ворога, буквально убивала його.
Він сказав собі: «Едельштайне, будь розумним. Так далі не можна. Треба подбати про задоволення».
Але як?
Він ходив з кутка в куток по своєму помешканню. Біль явно свідчив про виразку, що ще це могло бути?
І раптом прийшло осяяння. Едельштайн зупинився. Його очі безумно забігали, і, схопивши блокнот та олівець, він взявся до обчислень. Закінчивши, відчув полегшення і збудження. Вперше після візиту Ситвела він був щасливий!
Він підвівся і голосно вимовив:
— Я бажаю триста кілограм ів рубаної курячої печінки!
За п'ять хвилин почали прибувати пластикові контейнери з печінкою.
Едельштайн з'їв кілька гігантських порцій рубаної курячої печінки, кілька кілограмів поклав у холодильник, а решту продав за півціни постачальникові, заробивши на цьому 700 доларів. Ще близько 30 кілограмів, що лишилися непоміченими, забрав двірник. Едельштайн від душі сміявся, уявляючи собі Мановича, по шию заваленого печінкою.
Його радість була недовгою. Він довідався, що Манович залишив п'ять кілограмів для себе (у нього завжди був гарний апетит), три кілограми подарував симпатичній маленькій удові, на яку хотів справити враження, а решту продав постачальникові з тридцятивідсотковою знижкою, заробивши на цьому 2000 доларів.
«Я недоумок, дебіл і кретин, — думав Едельштайн. -За хвилинне задоволення я віддав бажання, яке коштує, за найскромнішими оцінками, сто мільйонів доларів! І що я з цього маю? Кілограм рубаної курячої печінки, кількасот доларів і вічну дружбу з двірником!»