— Він уже прокинувся? Щось казав?
— Так, він розмовляє! Він розмовляє, немов ангел! Ми таки зробили це, Фреді!
Фелдман знайшов свої окуляри й кинувся до операційного столу.
— Можете сказати ще що-небудь, сер? Що завгодно.
— Я... Я...
— Господи, — видихнув Фелдман, — я зараз збожеволію.
Усі троє вибухнули нервовим сміхом. Вони оточили Фелдмана й почали ляскати його по спині. Він теж засміявся, але потім зайшовся кашлем.
— Де Кент? — крикнув Касиді. — Він має бути тут, хай йому біс. Він тримав цей клятий осцилоскоп на одній лінії впродовж повних десяти годин. Це найстабільніша робота, яку я будь-коли бачив. Де його чорти носять?
— Пішов по сендвічі, — відповів Люпович. — Ось і він.
— Кенте, Кенте, усе гаразд!
На порозі з'явився Кент із двома паперовими пакетами і половиною бутерброда в роті. Він квапливо ковтнув.
— Заговорив?! Що він казав?
Позаду Кента почувся шум, і у двері протиснулися з десяток людей.
— Заберіть їх звідси! — вигукнув Фелдман. — Сьогодні ніяких інтерв'ю! Де поліцейський?
Полісмен вибрався з юрби й загородив вхід.
— Ви чули, що кажуть лікарі, хлопці?
— Це нечесно. Цей Меєр належить світові!
— Якими були його перші слова?
— Що він казав?
— Ви справді перетворили його на собаку?
— Якої породи?
— Він може махати хвостом?
— Він сказав, що з ним усе гаразд, — оголосив поліцейський, загороджуючи двері. — Ходімо звідси, хлопці.
У нього під руками прослизнув фотограф. Він глянув на операційний стіл і пробурмотів:
— Господи Ісусе!
Потім підняв свою камеру.
— Поглянь-но сюди, друже...
Кент затулив рукою об'єктив, і в цю мить спрацював спалах.
— Якого біса?! — вигукнув репортер.
— Тепер у вас є унікальний знімок моєї долоні, — саркастично промовив Кент. — Збільшіть його й помістіть у музеї сучасних мистецтв. А зараз забирайтеся звідси, поки я не скрутив вам в'язи.
— Ходімо, хлопці, — суворо повторив поліцейський, виштовхуючи газетярів. На порозі він озирнувся й поглянув на професора Меєра.
— Просто не можу повірити! — прошепотів він, зачиняючи за собою двері.
— Пляшки на стіл! — вигукнув Касиді.
— Відсвяткуємо!
— Боже мій, ми заслужили свято! Професор Меєр посміхнувся — звісно, внутрішньо, тому що лицьова міміка була обмежена. Підійшов Фелдман.
— Як ви себе почуваєте, сер?
— Чудово, — обережно мовив Меєр, звикаючи до свого дивного піднебіння. — Трохи не по собі, мабуть...
— Але ви не шкодуєте? — запитав Фелдман.
— Ще не знаю, — сказав Меєр. — Я був проти цього з принципу. Незамінних людей немає.
— Є. Це ви, — Фелдман говорив з палкою переконаністю.
— Я слухав ваші лекції. Звісно, я не претендую на розуміння й десятої частини того, що ви казали. Математичний символізм для мене — лише хобі. Але ваші знамениті принципи уніфікації...
— Будь ласка, — вимовив Меєр.
— Ні, дозвольте мені закінчити, сер, — сказав Фелдман. — Ви продовжуєте грандіозну роботу, з якою не змогли впоратися Ейнштейн та інші. Ніхто, крім вас, не в змозі її закінчити. Ніхто! Вам потрібно було ще кілька років існування в будь-якій формі, яку здатна запропонувати наука. Я шкодую лише, що ми не змогли знайти більш придатне вмістилище для вашого інтелекту. Людське тіло було недоступне, а від приматів довелося відмовитися...
— Не має значення, — промовив Меєр. — Зрештою, головне — це інтелект. У мене трохи паморочиться в голові...
— Пам'ятаю вашу останню лекцію в Гарварді, -стиснувши руки, продовжив Фелдман. — Ви виглядали таким старим! Я ледве не плакав — утомлене, виснажене тіло...
— Не хочете випити, сер? — Касиді простягнув склянку.
Меєр засміявся.
— Боюся, мої нові форми погано пристосовані для склянок. Краще блюдце,
— Вірно, — сказав Касиді. — Хлопці, несіть сюди блюдце! Боже мій!
— Вибачте нас, сер, — промовив Фелдман. — Напруга була жахлива. Ми не виходили з цієї кімнати майже тиждень, і сумніваюсь, що хтось із нас за цей час проспав більше восьми годин. Ми ледве не втратили вас, сер...
— Ось! Блюдце! — втрутився Люпович. — Що ви питимете, сер? Віскі? Джин?
— Просто воду, будь ласка, — сказав Меєр. — Як ви гадаєте, мені можна підвестися?
— Тільки не робіть різких рухів... — Люпович обережно підняв його зі столу й поставив на підлогу. Меєр невпевнено захитався на чотирьох ногах.
— Браво! — захоплено зааплодували лікарі.
— Мені здається, завтра можна було б спробувати трохи попрацювати, — сказав Меєр. — Треба буде щось вигадати, щоб я зміг писати. По-моєму, це не надто складно. Ймовірно, будуть й інші проблеми, пов'язані з моїм перетворенням. Поки що мої думки не зовсім ясні....