Оскільки на мені й без того висіло безліч обмежень, я вирішив, що ще одне не матиме особливого значення. — І що я не повинен робити?
— Ліснеризувати, — сказав дерг.
— Ліснеризувати? — насупився я. — А що це таке?
— Ти напевно знаєш. Це проста повсякденна людська дія.
— Певно, я знаю її під іншою назвою. Поясни.
— Добре. Ліснеризувати — це... — Він раптом замовк. — Що?
— Він тут! Транг!
Я притулився до стіни. Мені здалося, що в кутку злегка заворушився пил, але, можливо, це лише гра уяви та перенапруження нервів.
— Дерг! — заволав я. — Ти де? Що треба робити?
І раптом я почув лемент і звук, який ні з чим не можна переплутати — звук щелеп, що зімкнулися.
— Я загинув! — скрикнув дерг.
— Що треба робити? — знову вигукнув я.
Почувся жахливий хрускіт працюючих зубів. І дуже слабкий голос дерга:
— Не ліснеризувати!
Потім запала тиша.
Тому я зараз сиджу вдома і нікуди не виходжу. Наступного тижня в Бірмі розіб'ється літак, але це ніяк не вплине на мене тут, у Нью-Йорку. І фиги теж не зможуть заподіяти мені шкоди — адже дверцята моїх шаф щільно зачинені.
Найбільшою проблемою є ліснеризування. Мені не можна ліснеризувати. У жодному разі не можна. Якщо я зможу уникнути ліснеризування, усе минеться і об'єктом полювання стане хтось інший. Так має бути! Треба лише перечекати.
Проблема в тому, що я не маю анінайменшого уявлення, чим може виявитися це ліснеризування. Дерг казав, що це звичайна людська дія. Отож увесь цей час я уникаю майже всіх дій, яких тільки можу.
Я трохи задрімав, і нічого не трапилося. Отже, це не ліснеризування. Я вийшов на вулицю, купив їжі, заплатив за неї, приготував і поїв. Це теж не ліснеризування. Я пишу цю розповідь. І це теж не ліснеризування.
Коли-небудь усе минеться.
Треба трохи поспати. Здається, застуда посилюється. Свербить у носі, хочеться чхну
Заповідна зона
— Гарна місцинка, капітане? — зумисне недбало сказав Симонс, поглядаючи в ілюмінатор. — Схоже на рай.
Він позіхнув.
— Вам ще рано виходити, — відповів капітан Кілпепер, відзначаючи невдоволений вираз на обличчі біолога.
— Але, капітане... -Ні.
Кілпепер поглянув крізь ілюмінатор на хвилясте море трави. Ця трава, всіяна червоними квітами, здавалася такою ж свіжою, як і два дні тому, коли корабель здійснив посадку. Праворуч, за луками, було видно бурий ліс, вкритий жовтими й помаранчевими плямами квітів. Ліворуч здіймалися пагорби, розфарбовані контрастними відтінками блакитного й зеленого. З невисокого пагорба збігав водоспад.
Дерева, квіти та все інше. Що й казати, планета, безперечно, напрочуд гарна, і саме це викликало в Кілпепера недовіру. За життя він змінив двох дружин і п'ять новісіньких кораблів і з досвіду знав, що за чарівною зовнішністю може ховатися все що завгодно. П'ятнадцять років у космосі додали зморшок на обличчі й сивини на скронях, але не підстав, які змінили б його переконання.
— Ось звіти, сер.
Помічник капітана Морена подав Кілпеперові пачку паперів. На широкому, грубо виліпленому обличчі Морени — нетерпіння. За дверима Кілпепер почув шурхання ніг і приглушені голоси.
Він знав: там зібрався весь екіпаж і чекає, що він скаже цього разу.
Усім страшенно кортить вийти назовні.
Кілпепер переглянув звіт. Те саме, що й у попередніх чотирьох партіях. Атмосфера придатна для дихання, немає небезпечних мікроорганізмів, ніяких бактерій, радіація відсутня. У сусідньому лісі є якісь форми тваринного життя, але жодних проявів енергії. Виявлено велику масу металу, можливо, багату на залізо гору, за кілька миль на південь. Треба обстежити докладніше.
Усе гаразд, — засмучено сказав Кілпепер. Звіти викликали в нього незрозумілу тривогу. З досвіду він знав, що з кожною планетою що-небудь не так. І краще з'ясувати це напочатку, поки не сталося лиха.
— Можна нам вийти, сер? — запитав коротун Морена, виструнчившись на весь зріст. Кілпепер майже фізично відчув, як команда за дверима затамувала подих.
— Не знаю, — сказав Кілпепер і почухав потилицю, намагаючись вигадати причину для нової відмови. Тут мусить бути щось не так.
Гаразд, — сказав він нарешті. — Виставте повну охорону. Виходять четверо. Далі десяти метрів від корабля не відходити.
Хочеш не хочеш, а людей треба випустити. Інакше після шістнадцяти місяців безперервного перебування в задушливому тісному кораблі вони просто збунтуються.
— Так, сер! — І помічник капітана вибіг за двері.