«Вдало виплутався, хлопче. Звучить правдоподібно, але я спостерігаю за тобою, і кожна, навіть найменша зміна виразу твого обличчя скаже мені, чи правду ти говориш. Тільки не дивися на мене своїми красивими темними очима, а то я втрачу розум!»
Я продовжую цікавитися:
— Чому ти переїхав? У тебе тут родина?
— Не зовсім. Я люблю переїжджати, просто захотілося чогось спокійного, спробувати щось нове.
«Гарний актор. Мсьє так легко не здається. Але, повір мені, ти не покинеш цієї квартири, поки не відповіси на ті запитання, які не дають мені спокою: звідки таке смішне прізвище? Що ти носиш у наплічнику? Ти мене кохаєш?»
Вечір починається добре. Ми розмовляємо. Усе відбувається так, як я собі й уявляла, за винятком того, що Рік не дуже розповідає про себе. Гребінці просто ідеальні, як і його обличчя. Він розслабився, я теж. Ділимося враженнями про фільми, про кухню, про подорожі. Наш сміх звучить дедалі природніше. У нього нічого не змінюється, тоді як у мене вихоплюється дивний писк, як у гієни, якій затисло лапу на ескалаторі. Бачу, що він розглядає мене. І змушую себе не дивитися на нього так часто, як хочу. Він вимочує соус на тарілці, а я от-от закохаюся.
Хочеться, щоб цей вечір тривав вічно, щоб Рік знову розповів про вітер, який дув йому просто в обличчя, коли він займався вітрильним спортом, щоб сказав, чого чекає від свого майбутнього. Його мовчазність і вагання свідчать про те, що він не має звички розповідати. Утім, зі мною він говорить. Посміхається мені, навіть тоді, коли — і я це бачу — подумки він далеко від тих слів, що промовляє. У мене таки складається враження, що він щось приховує. Якщо одного дня він мені все розповість, то наші долі будуть зв'язані навічно. Я хотіла б, щоб цей вечір був лише початком і щоб ми ніколи не розлучалися. Я завжди хочу відчувати те, що й зараз: бажання віддати все тому, хто мене покохає.
Але ж прокляття й доля вирішили знову зіпсувати моє щастя. Раптом пролунав вибух, і ми вдвох упали на підлогу.
27
Я знаю, що б сказала моя бабуся. У неї було з чого вибирати. Очищаючи моркву, вона могла б заявити: «Злочин користі не дасть» або «На чужому добрі не наживешся» і навіть «Горгона може праведного перетворити на камінь, але його душа літатиме, як метелик».
Хай би там як, але коли щось вибухнуло в моїй квартирі, то тарілка відлетіла до стіни, а я гепнулася зі стільця. Рік одразу нахилився, уникаючи небезпеки, і кинувся мені на допомогу. Нарешті я його викрила: це таємний агент, найкращий у своїй країні, який втікає від важкого минулого й намагається розпочати нове життя.
Вибух пролунав у моїй кімнаті. Рвонув комп'ютер. Скрізь дим, полум'я і задушливий запах горілої пластмаси.
Рік швидко схопив ганчірку й намочив її.
— Відчини вікна. Не треба цим дихати.
Він поспішає до пекельної машини, вириває кабель живлення, відсуває мої речі та накриває пристрій мокрою ганчіркою. Я тремчу як лист. Наближаюся, обережно так, щоб залишитися позаду нього.
— Недовго він пропрацював, — жартує Рік, щоб розрядити атмосферу.
Він схиляється над комп'ютером. Панель відлетіла. Краї почорніли, наче хтось вистрілив.із вогнепальної зброї.
— Чорт, цього разу мені не вдасться відремонтувати його. Ти зберігаєш інформацію на зовнішньому диску?
— Так, час від часу.
— Твоя презентація залишилася там?
— Копія в мене в банку…
«Навіть при смерті вона бреше».
— Не думаю, що з таким пошкодженням нам удасться врятувати вінчестер. Востаннє я таке бачив ще під час навчання. Один дивак розважався, складаючи блок живлення, і все вибухнуло. Як-от зараз.
Він помічає, що я тремчу. Бере мене за руки.
— Жулі, все гаразд. Усе скінчилося. Він ще раз не вибухне. Але тобі потрібно подихати чистим повітрям на кухні, тому що тут можна отруїтися. Я не хочу закінчити вечір у відділенні «швидкої допомоги».
Я слухаюся. І запитую так, наче я тут ні до чого:
— А що твій товариш зробив із живленням?
— Він пошкодив маленьку деталь, нікчемний резистор. У цих машинах розміри елементів не мають значення в порівнянні з їхньою важливістю. Цей випадок надовго вкарбувався в нашу пам'ять.
«Ти теж, Жулі, опанувала одну річ. Ти винайшла бомбу вповільненої дії, яка вибухає, коли їй зручно».
Рік ще раз оглядає машину.
— У тебе є ліхтарик?
Він одразу посміхається та додає:
— Звичайно, є, і він для тебе дуже цінний…
Я хотіла крізь землю провалитися. Мій ідеальний вечір перетворюється на розслідування після замаху на вбивство. Відправте мене в карцер. Якщо я дам йому ліхтарика, через якого мені затисло руку в поштовій скриньці, він побачить деталь, яку я пошкодила, щоб заманити його до себе. Ви уявляєте жах і безглуздя такої ситуації?