39
Я не сподівалася, що відсьогодні працюватиму самостійно. Ванесса більше не вийде на роботу. Їй лікар заборонив. Здається, мадам Бержеро не надто засмучена. Я піднімаю жалюзі, відчиняю двері. Мохамед вітається зі мною з тротуару. Я виходжу на вулицю, щоб сказати йому кілька слів:
— То все добре? — запитує він. — Тебе найняли?
— Я щаслива. Можу навіть допомогти вам налагодити стосунки з мадам Бержеро.
— Не переймайся цим. Звірюся тобі в одній маленькій таємниці: я інколи навмисне виставляю ящики з овочами, щоб вона вийшла. А то б ми зовсім не спілкувалися. Це чудова жінка, але єдиний спосіб змусити її говорити — це або купити в неї хліб, або роздратувати…
Дивлюся на Мохамеда круглими очима. Він хитро посміхається й каже:
— А тепер іди на робоче місце, уже один клієнт пройшов у тебе за спиною.
У кожного свій час. Спочатку заходять ті, хто відчиняє крамниці ще на світанку, потім квапляться ті, хто йде на роботу, а далі настає черга матусь, чиї діти ще не ходять до школи. Єдине, чого мені бракує від попередньої роботи, — це зайти зранку за круасаном. У мене тут їх ціла купа, але вже нема бажання їх з’їсти.
Скориставшись моментом, коли крамниця ще порожня, мадам Бержеро підійшла до мене.
— Кого ти там так виглядаєш? Переживаєш, що клієнтів не буде?
«Ні, я хвилююся, що Рік більше не прийде. Сподіваюся, що хоча б побачу його, коли він проходитиме повз. Я лише цього й чекаю. Це нічого не змінить, тому що я не зможу побігти за ним, але точно знатиму, що він не переїхав».
Власниця продовжує:
— Не переживай, у тебе все вийде.
Я знаю, що вона говорить про роботу, та для мене це звучить як заохочення щодо Ріка. Вона додає:
— Тепер, коли Ванесси більше нема, нам слід буде зорганізуватися. Халат можеш залишити собі. І якщо ти вважаєш, що можеш відпускати клієнтів, то я не проти, але будь обережною, це не так просто. Пам’ятай, що ця крамниця годує вісьмох людей.
«Дивно казати, що пекарня — це годувальниця…»
Вона вагається, перш ніж додати:
— На мій погляд, навіть якщо нам двом буде важко, я щаслива, що Ванесси більше нема з нами. Вона тебе не дуже добре прийняла і з хлопцями почала поводитися зверхньо.
Руки в боки, вона роздивляється, як я виглядаю в її халаті:
— Якби колись хтось мені сказав, що ти будеш тут працювати, я б не повірила. Я тебе знаю ще змалечку. Ти пригадуєш той випадок, коли я на тебе нагримала?
«Ще б пак, мені ще й досі лячно. Чому, ви думаєте, я вітаюся з усіма, коли куди-небудь заходжу?»
— Так, пригадую.
— Скільки тобі було років?
Заходить клієнтка. Я не відразу її впізнаю. Це продавчиня з книгарні. Чарівна жінка. Мадам Бержеро обходить прилавок, щоб поцілувати її в щоку.
— Ну, Наталі, як відпустка?
— Я зробила так, як ти мені порадила, але Тео у свої п'ятнадцять справді перебрав міру. Йому завжди вдавалося вислизнути з мого поля зору. За два дні навіть завів собі подружку, уявляєш?
Дивовижно, наскільки люди змінюються, коли ми зустрічаємо їх поза їхніми звичними справами. Для мене продавчиня з книгарні — вихована, скромна жінка, яка не буде нав’язувати вам свої поради, хіба що її попросити. Вона так само захопливо розповідала про класичних авторів, як і про кулінарні книжки. Хто б міг подумати, що за цією безтурботністю ховається вразлива й нещасна жінка…
— Я вже й не знаю, що мені робити, — сумно зізнається вона. — Якщо я з ним заговорюю, він мене відштовхує, та коли йому щось треба — я мушу негайно йому допомогти.
— З підлітками п’ятнадцяти років завжди важко. Йому потрібен час. Він бореться за своє місце. Тео — милий хлопець. Він заспокоїться.
— Якби тільки в домі був батько…
Її звати мадам Боман, і вона одною з перших справила на мене незабутнє враження. Я була в п'ятому класі й прийшла до її крамниці купити «Британнік» Расіна, що ми тоді вивчали. Мені цього зовсім не хотілося. Але вона, побачивши моє незадоволене обличчя, узяла книжку й зачитала кілька рядків. Посеред купи книжок вона грала, як трагедійна актриса. Це було настільки весело й таємниче. Кількома цитатами їй удалося пробудити в мені бажання прочитати весь текст. Вона, мабуть, цього й не пригадає. Думаю, сьогодні теж не впізнала мене.