Від Ріка жодних новин. Від Ксав'є також. З моїм щастям ви побачите, що вони змовилися проти мене.
Увечері я замикаю двері на ключ і опускаю жалюзі, не чекаючи, а раптом останньої хвилини прийде самі знаєте хто. Заглянула в цех для випічки і в кондитерську, щоб попрощатися з усіма. Я не хотіла довго затримуватися, тому що пообіцяла собі зробити те, на що й без того довго чекала.
Я піднялася вулицею до крамниці власника китайської кухні. Глибоко вдихнула і ввійшла.
— Добрий вечір. Давно вас не було! — вигукнув мсьє Пінг зі своїм неповторним азійським акцентом.
— Яку вас справи?
— Добре, а у вас? Я дізнався, що ви працюєте в пекарні. Це гарне місце. Таке гарне, як ви, усі хлопці до вас позбігаються й продажі зростуть!
«Вистачило б і одного, щоб усе налагодилося…»
— Дякую, дуже ґречно з вашого боку.
— Що вам? Вам із собою?
— Я візьму весняні роли й равіолі з креветками.
— Чудовий вибір.
— Мсьє Пінг, я була в соборі минулої неділі й хочу зізнатися, що мене вразив талант вашої дочки. Лола надзвичайна. Мені шкода, що їй не дістався приз, на який вона заслуговувала.
Він застиг. Повільно підвів обличчя. Його звична посмішка зникла. Дивиться навкруги, нахиляється й каже:
— Ви перша, хто мені це каже. Ви й не уявляєте…
Фраза зависає в повітрі. У нього зник акцент. Він просить мене піти за ним. Ми проходимо крізь шторку з бісеру. На сходах, що ведуть на вищий поверх, він кличе:
— Лоло, ходи сюди, будь ласка.
Повертається до мене:
— Ви зможете повторити моїй дочці те, що ви тільки-но сказали мені? Вона вже тиждень плаче. Як можна заохотити дитину продовжувати займатися чимось, якщо у світі панує така несправедливість? Мер пообіцяв їй…
Чути кроки на сходах. З’являється дитина. Вона так природно виглядає. Коли в неї під руками нема клавіш, то її жодним чином не відрізниш від інших маленьких дівчаток. Чути ще кроки. Приходить жінка. Мсьє Пінг подає їй руку:
— Познайомтеся. Моя дружина Елен. Люба, ця молода жінка — наша клієнтка, але вона прийшла…
Він замовкає та показує на Лолу. Я присідаю, щоб бути нарівні з нею:
— Привіт, Лоло, мене звати Жулі і я часто приходжу до твого батька, тому що в нього завжди є щось смачненьке. Але цього вечора я прийшла сказати тобі, що минулої неділі твій виступ у соборі був найкращим із тих, що я коли-небудь чула. Для мене й для всіх присутніх переможницею була ти. Не потрібно відмовлятися, не потрібно втрачати надію. Дорослі часто припускаються помилок або чинять негідно, але це не має тебе зупиняти. Ти любиш музику й ділишся цією любов'ю. Я надзвичайно пишаюся, що знаю тебе, і з нетерпінням хотіла б тебе знову почути.
Вона дивиться на мене так зосереджено, як може тільки дитина. Потім наближається й дуже міцно обіймає своїми тонкими ручками. На спині я відчуваю її маленькі, але такі сильні пальчики.
Коли вона мене відпускає, її мама киває мені головою. Вона схвильована. Пошепки промовляє: «Дякую».
Мсьє Пінг простягає мені руку.
— Ви й не уявляєте, що ви нам тільки-но подарували. Якщо коли-небудь я вам знадоблюся…
— Усе добре. Я не зробила нічого надзвичайного. А ваша дочка — зробила.
Справді дивно слухати його без акценту. Ми повертаємося до крамниці.
— Мсьє Пінг, можна поставити вам особисте запитання?
— Прошу вас.
— Чому ви говорите з акцентом?
Він стримано посміхнувся.
— Люди очікують побачити вас таким, як вони собі уявляють. У кварталі я китаєць. Це моя роль. Ви уявляєте китайця без акценту? Людям не цікаво знати, що я народився на півночі, вони сміються, що мій син вивчає класичний театр, а моя дочка має талант до гри на фортепіано. Вони хочуть залишити нас у маленькій клітці, куди самі й помістили.
— Моя бабуся відповіла б, що немає в’язниці, з якої неможливо втекти.
«Рік теж міг би так сказати…»
Коли я вийшла з крамниці, небо було вкрите темними хмарами. Здалеку долинав грім. Перша гроза в кінці сезону. Переходячи вулицю, я навіть відчула наелектризованість у повітрі. Загриміло ще ближче. Мене пробрав холод. З моїм щастям мене вдарить блискавка. А може, це вібрує мій телефон. Посеред вулиці, наче божевільна, я виймаю його з кишені. Це Рік, і це не повідомлення — він до мене дзвонить.
Думаю про Лолу, про нестерпні людські пріоритети, про Мохамеда, про равіолі, які забула, про всі знаки, які посилає нам доля. Мені страшно, що скаже Рік, після цих довгих дзвінків, та нічого не завадить мені відповісти.