«Може, підемо до ресторану?»
Так.
«Ми можемо зустрічатися?»
Так.
«Можна тебе поцілувати?»
Так.
«Ти не замерзла в цій легкій сукні?»
Так.
«Ти вийдеш за мене?»
Так.
Мушу сказати, що я була готова на все. Але ж ви знаєте, які ці чоловіки винахідливі…
49
— Мене не буде декілька днів. Я непокоюся, щоб не зірвало кран під раковиною на кухні. Чи не могла б ти час від часу навідуватися до моєї квартири, щоб перевірити, чи вона не перетворилася на басейн?
«Шкода, що ти не живеш над мадам Рудан, це б полило її сад».
Зізнаюся, цього я не передбачила. Але відповідь також «так». Зважаючи на те, що Рік мав стурбований вигляд.
— Не хочу видатися безтактною, але сталося щось серйозне?
— Нічого надзвичайного.
— Із твоїми батьками все гаразд?
— Запевняю тебе, усе гаразд.
— Щодо квартири можеш на мене розраховувати.
— Щиро дякую.
— Хочеш, щоб я забирала твою пошту?
— Не варто, мене не буде п'ять-шість днів.
«П'ять-шість? Висловлюйся чіткіше. Щоб я мала змогу підрахувати, скільки в мене з’явиться сивих волосин».
— Якщо затопить, тобі зателефонувати?
— Гадаю, до мене буде важко додзвонитися, але залиш повідомлення й попередь Ксав’є.
Їде. У невідомому напрямку. Без точної дати повернення. Неможливо буде додзвонитися.
— Коли ти вирушаєш?
— Завтра, рано-вранці.
У мене зіпсувався настрій. Я намагаюся опанувати себе, щоб не розплакатися, як мала дитина.
«Мені тебе бракуватиме. Не знаю, може, ти їдеш рятувати якусь нікчему, але я дійсно боюся, що ти не повернешся. Можливо, я бачу тебе востаннє».
— Жулі, усе гаразд?
— Так, так. Жодних проблем.
Мабуть, я сказала непереконливо. Він підходить до мене й обіймає. Потім притискає до себе, дуже міцно. Ніжно бере моє обличчя руками. Він так близько… Я відчуваю його подих на шкірі.
— Не хвилюйся, — шепоче він. — Для мене це важливо. Потім я буду вільний.
Він торкається моїх губ своїми. Я заплющую очі. Мене захоплює таке сильне почуття. Я наче картковий будинок, який завалюється в сповільненій зйомці. Коли я розплющую очі, Ріка вже нема і його ключі лежать у мене на столі.
50
Життя без Ріка. Як вам сказати? Я думаю про нього ще більше, ніж коли він був десь поруч. Ми не так часто з ним бачилися, але я хоча б мала надію зустріти його десь на вулиці. А тут знаю, що він далеко, і боюся, що ми взагалі більше не побачимося, незважаючи на його слова.
Його поцілунок зігріває найглибші куточки моєї душі й мого серця. Він це зробив, щоб зізнатися у своїх почуттях і попрощатися зі мною назавжди?
Його слова кружляють у голові: «Потім я буду вільний». Що він цим хотів сказати?
У мене таке враження, що, прощаючись, він звірився мені в таємниці, тож я постараюся бути гідною її. Щоб засвідчити серйозність моїх намірів, можу зізнатися, що вже готова була взяти собі одне кошеня, оголошення про якого висить на вітрині нашої крамниці. Кожною своєю дією, навіть найменшою, я намагаюся бути бездоганною, поводитися так, наче він може за всім спостерігати, усе чути. Хочу нарешті сподобатися йому настільки, щоб він міг пишатися мною. Якось я почула, як мадам Бержеро сказала щось таке. Вона говорила про свого покійного чоловіка. Я б дуже хотіла поговорити з нею про це, але біль надто особистий, щоб ділитися з усіма. Моя бабуся говорила, що розділена радість помножується, тоді як біль — ділиться. Мадам Рудан напевно б додала, що жоден біль не ранить того, хто співчуває. Це неправда, тому що кожен несе свій хрест.
Першого вечора, коли я зайшла до його квартири, у мене виникло дивне відчуття. Наче він тут і стежить за мною. Цілковита тиша. Я навшпиньки проходжу вперед, як грішник у храмі. Перевіряю підлогу на кухні, там сухо. Відчиняю шафу під раковиною. На місці його інструментів тепер стоїть декілька пляшок із засобами для чищення. Що він міг із ними зробити? Може, прихопив із собою, щоб здійснити те, що таємно готував?
Я оглядаю все довкола. У квартирі чисто, все справне. Жодної фотографії, жодного зайвого предмета, який би міг виказати його смаки чи історію. Я ледь кидаю оком, щоб не здатися безтактною. Однак постає низка запитань: що він не розповідає? ким є насправді?.. Відповіді точно тут, усередині шафи, у комп'ютері, у його ретельно впорядкованих теках. Я хотіла швидко подивитися все, але не наважилася. Я б зрадила його довіру. Раптом мені спадає на думку: чи він справді дав мені ключі, тому що боявся, що зірве кран, чи випробовує мене? Якщо так, то, мабуть, його квартира нашпигована мікрофонами й камерами та навіть цієї миті він наглядає за мною. Боже праведний, та я навіть не причесалася!