Він звертається до працівників:
— Хлопці, зможете додати два-три прожектори?
Робочі одразу ж забігали. Мадам Дебрей, увійшовши в роль імператриці, продовжує:
— Жераре, потрібно ще освітити сцену, а то якось надто сумно.
Спостерігаючи за тим, що тут відбувається, починаю сумніватися, хто тут господар. Таке враження, що поруч нікого нема, вона не соромиться давати йому вказівки, а він слухняно їх виконує.
Дені повертається з останньою тацею. Вітається з мером, потім із мадам Дебрей, яка навіть не подала йому руки у відповідь.
— Жулі, ми їдемо.
У крамниці на мене чекала неприємна звістка. Я пропустила прихід мсьє Калана, але мадам Бержеро була збентежена від того, що їй нещодавно розповіла одна клієнтка:
— Мені сказала моя дочка. Вона лейтенант поліції, працює в комісаріаті. Його допитували вчора чотири години. На нього чекають великі неприємності.
Я злякалася, що вона говорить про Ксав’є. Хтось упізнав його автомобіль? Я піду здамся. Зізнаюся, що була мозком операції. І коли через двадцять років вийду з в’язниці, то обскубаю того кота, адже переконана, що це він нас виказав.
Мадам Бержеро обурюється як ніколи. Хоча вона вже тут такого наслухалася… Повертається до мене:
— Торговець, знаєш, той, що живе поруч, той тип із червоним автомобілем, який поїхав допомагати бідним африканцям…
Вона повертається до клієнтки й говорить:
— Скажіть їй, мадам Мерк, а то мене зараз знудить.
— Він зовсім не їздив їм допомагати. Очевидно, він десь прочитав, що якийсь тип розбагатів у Нігерії, продаючи кольорові шоколадні цукерки, які були схожі на пігулки. І цей нездара підхопив ідею. Поїхав до Сенегалу та представився лікарем. Червоні цукерки допомагали при дизентерії, сині сприяли зачаттю, зелені давали дітям для здорового зростання. Він продавав їм ці «ліки» за ціною їхньої двомісячної зарплати. Усі в комісаріаті хотіли зарядити йому по писку. Представники Червоного Хреста викрили його махінації та здали в поліцію.
Хоча я й дівчина, але, якби він тут з'явився, я б розтрощила йому голову. А я ще намагалася бути з ним люб'язною! Потрібно довіряти своєму першому враженню про людей. Він справжній покидьок. Сподіваюся, котюзі буде по заслузі.
Мадам Бержеро така зла ще й через те, що цей виродок гучно розрекламував свою «гуманітарну» подорож. Раптом вона усвідомлює:
— Цей новий автомобіль. Він точно купив його за гроші, вкрадені в тих нещасних!
Не буду від вас приховувати: після почутого ми ганили його так, щоб це надовго вкарбувалося йому в пам'яті. Але найцікавіше сталося, коли він прийшов до крамниці…
52
Коли цей недолюдок паркував свій дорогий автомобіль уздовж тротуару, в пекарні були тільки три клієнти. Мадам Бержеро, в передчутті неймовірного дійства, висовує голову в підсобку й кричить:
— Жюльєн, Дені, ви мені потрібні!
Заходить наш знаменитий «волонтер». На ньому дорогий, але якийсь завеликий костюм. У крамниці лише жінки. Він поводиться, як півень у курнику. З огляду на зневажливі погляди клієнток, інформація про цього покруча розійшлася в широкі маси. Хоча, здається, він цим не переймається. Поводиться впевнено. Неймовірно! Як людське створіння може домовитися із совістю настільки, щоб не відчувати жодних докорів сумління за свої діяння, коли його, як собаку, погнали з Африки й на нього чекає судова розправа? У цьому, мабуть, і полягає дивовижний талант: бути байдужим до всіх, окрім себе самого.
Він постає перед мадам Бержеро, в її очах аж каганці засвітилися.
— Два багети й чотири цибулеві пироги.
— Перепрошую, більше нема.
Вражений, він вибалушує очі.
— Це жарт?
Він дивиться на прилавок, заповнений хлібом і пирогами.
— А це що таке?
— Оптична ілюзія. Утім, якщо бажаєте, у нас є пігулки від безглуздя та облуди, — додає власниця, показуючи на прилавок із цукерками.
Заходять Жюльєн і Дені. Наш головний пекар навіть захопив довгу лопату з печі.
А ця жалюгідна істота роззирається довкола і вкотре демонструє свою манію величі. Він пальцем погрожує мадам Бержеро й заявляє:
— Ви не маєте права відмовляти мені в купівлі товару. Я поскаржуся.
Мадам Бержеро ледь стримується. Жюльєн зупиняє її та відводить за прилавок. Він стає перед цим негідником:
— Послухай, тварюко, щоб я ноги твоєї більше тут не бачив. Зрозумів? Такі люди, як ти, — це сором для суспільства.
— Думаєш, що я тебе боюся?
На допомогу підходить Дені:
— Те, що ти не боїшся, ще раз підтверджує, що ти тварюка. Ми тебе попередили. Геть із кварталу й міста.