— Ти сподівалася бігати, як він?
— Кажуть, що кохання сліпе, а не що воно має лічильник швидкості…
— Добре мати мрію.
— Дякую за підтримку.
На пішохідному переході біля школи Софі мусить пригальмувати, щоб пропустити натовп дітей. Двоє малих дивляться на неї та посміхаються. Ось яке враження справляє дивакувата шапка на дітей. Чудові малята. Один сміється так сильно, що аж спотикається об мамині ноги. Це так мило. Їх дедалі більшає, вони не припиняють сміятися. Я панікую:
— Ми його загубимо!
— Твоя правда. Дозволь, я розчавлю декількох нахаб, які кепкують із мене, і ми рушимо далі.
Я вже уявляю фоторобот, що дитсадківці можуть намалювати для розшуку: дурепа з очима, як у мухи, в огидній строкатій шапці…
Видніється лише силует Ріка. Ми нарешті рушаємо. Два автомобілі заважають нам пришвидшитися. Софі кладе руку на важіль коробки передач і заявляє:
— Варто ризикнути…
Що вона хоче зробити? Їхати тротуаром? Натиснути на таємну кнопку і ввімкнути турбореактор?
Вона вмикає третю передачу, двигун ричить, і ми на шаленій швидкості залишаємо всіх позаду. Вже видніє парк старого фаянсового заводу. Рік біжить на північ, як тоді, коли я чекала на лавці. Він залишає великий бульвар і повертає праворуч. Софі їде за ним. Тут менше машин, нас легше помітити.
— Зберігай дистанцію. Ми надто близько, якщо він повернеться, то викриє нас.
— Моя тачка не любить зупинятися. Якщо вона заглохне, у нас буде милий вигляд, коли ми штовхатимемо її: ти — під покривалом, я — в перуанській шапці й великих темних окулярах.
Рік біжить безупинно. Він точно знає, куди прямує. Ми покинули житловий квартал і навіть проминули промислові склади. Що ж там далі?
Софі чухає голову, не знімаючи шапки.
— Який жах — ця дурнувата шапка, у ній душно, і вона кусає!
Ще одна вулиця праворуч, потім інша — ліворуч. Будівель дедалі меншає, ми виїхали за межі міста.
— Такий ласий шматок, як твій хлопець, міг собі знайти подружку й поближче.
— Дуже весело.
Рік проминув обгороджений склад і біжить уздовж зарослого лісу. Раптом він стрибає через паркан і зникає між деревами. Прокляття!
— Що мені робити? У мене не позашляховик.
Я швидко міркую. Це нагально. Ми втратимо його серед лісу.
— Софі, припаркуйся і йди за ним.
— Що? Ти з глузду з'їхала!
— Якщо піду я і він мене викриє, мені край.
— А мене він прийме за проститутку, яка спустилася з гірського хребта Анд і вирішила підчепити когось тут. Щиро дякую.
— Софі, благаю. Якщо ми за ним не підемо, то все це намарно.
Вона люто гальмує.
— Обіцяю тобі, Жулі, ти мені за це заплатиш.
— Завтра, якщо захочеш.
Вона виходить і біжить до огорожі. Її шапка зовсім не пасує до джинсів і сорочки. Вона стрибає за паркан і теж зникає. Я в автомобілі на колінах, накрита покривалом, як та пришелепувата з фільму-катастрофи.
Куди він думає дістатися цим лісом? Що в цій місцевості? Цього разу я переконана: він обрав такий пейзаж не через його привабливість. Він не для того сюди прийшов, щоб спокійно побігати. Тут щось інше. Намагаюся думати. Починаю хвилюватися за Софі. У яку пастку я її відправила? Я вмираю від бажання вирушити їй на допомогу. Якщо з нею щось станеться, я собі ніколи не пробачу. Софі — моя найкраща подруга. У мене більше не буде такої, як вона.
Раптом мене осяяло: я знаю, куди ми приїхали і що розташоване за хащами! Ми поруч із садибою Дебрей. Тут, позаду, знаходиться край їхнього величезного маєтку, десятки гектарів, родинне обійстя, ательє і навіть завод найзнаменитішого торговця шкіряними виробами у світі. Пазл починає складатися, та раптом я помічаю Софі, яка вистрибує з-за паркану, як лялька на пружині. Вона біжить так, наче за нею женуться м'ясоїдні лами. Шапка вкрита маленькими гілочками і, думаю, у неї подерта сорочка. Софі прожогом застрибує в автомобіль.
— Сховайся під покривалом! Він повертається! Вона хапає карту навмання й розгортає її догори дриґом.
— Ти побачила, що він робить?
Вона захекалася.
— Твоя правда. Цей хлопець дійсно щось приховує.
— Що він робив?
— Замовкни, він наближається.
Я підглядаю одним оком. Рік перестрибує через паркан набагато вправніше за Софі. Рухається вулицею в нашому напрямку. Я завмерла. Він проминає машину. Думаю, що навіть помічає Софі з її картою. Поза сумнівом, ця дурепа не знайшла нічого більш підхожого, ніж крізь відчинене вікно своїм качиним голосом сказати:
— Буенос діас, сеньйоре.
Я з переляку мало в штани не напудила.