Батько цікавиться роботою і заодно оцінює його дохід, щоб знати, кому віддає свою дочку. Рік відповідає бездоганно. У нього десять із десяти на перші з трьох запитань екзамену. Якщо русло розмови не зміниться, то, може, я вийду звідси неушкодженою. Але, «на щастя», мама тут:
— То ж ви кохаєте нашу маленьку Жулі?
«Справжніми кулями, я ж вам говорила. Думаю, що за три хвилини вона таким самим безпосереднім тоном запитає, чи він займався сексуальними збоченнями».
Рік не оступився. Він навіть оком не змигнув:
— Краще було б запитати в неї…
«Пихатий боягуз і зрадник! Скинув усю відповідальність на мене. А мені начхати, у мене туфлі без підборів і запасний вихід недалеко».
Сказати, що я не розхвилювалася, буде брехнею. Думаю, що менше ніж за півсекунди моя ліва повіка почала смикатися, рука схопила фіалкову скатертину, ліва стопа завдала удару правій гомілці, якби я ще й удавилася, то батько був би весь запльований. Чудово тримаєшся, Жулі.
Усі троє дивляться на мене. Думаю, навіть гості ресторану зараз звернули на мене свої погляди, омари теж.
Потрібно було віджартуватися якоюсь загальною фразою. Але все, що мені вдалося зробити, це нервово розсміятися, що нагадувало скоріше поросяче рохкання, ніж приємний кришталевий сміх.
Тато мене рятує.
— Елоді, дай їм спокій. Це їхні справи.
«Дякую, тату. На щастя, ти тут».
— А чому я не можу про це запитати? Це природно, що мама хоче знати. Чи не так, Ріку?
«От ти й втрапив. Тут уже не відкараскаєшся. Розбирайся сам».
Рік опускає погляд. Він перекладає виделку. Я ніяковію через нього. Раптом він підводить очі й дивиться на маму:
— У мене немає відповіді на ваше запитання, мадам. Але я точно знаю, що ще до жодної жінки не відчував того, що відчуваю до вашої доньки.
Цього разу в мене смикнулися обидва ока, я зламала собі гомілку. Я мало не гепнулася зі стільця, до того ж, думаю, мені аж слина потекла.
Я дивлюся на Ріка. Він спокійний. Навіть якщо він приховує щось, то тут нема сумнівів: він сказав правду. Мене пробрало наскрізь. Батько дивиться на мене. Він задоволений цим молодим самцем. Мама зачарована. Рік сидить у колі моєї сім’ї. Він простий, щирий, вразливий. Я ніколи не бачила його таким сильним. Він зізнався у своїх почуттях у моїй присутності. Двоє чоловіків у моєму житті ризикують: один — щоб захистити, другий — щоб підставити плече. Що може бути більшим подарунком для жінки? Я — принцеса, а мій батько — король, Рік — мій лицар, і я живу в двокімнатному замку, який захопили морські гребінці. Життя чудове.
63
Дощ ллє вже декілька годин. Давно вже його не було. Ніхто й не помітив, як настала осінь, але цього ранку вона точно тут. Вулиця спохмурніла, дороги мокрі, люди повиймали парасолі й пришвидшують ходу.
Зниження температури й розмір водяних крапель — ось теми більшості розмов. Мадам Бержеро знову приготувала свої звичні фрази. Я вся нашорошена в очікуванні приходу моїх батьків. Вони хочуть помилуватися їхньою донькою на роботі. Їх цікавить також, коли я зможу взяти відпустку, планують запросити нас із Ріком у гості. Я трішки боюся їхнього візиту: батьки на людях чомусь говорять зі мною, як із маленькою… Зважаючи на погоду, моя мама точно запропонує мені одягти шапку й рукавиці. Змушена буду терпіти…
На кінець ранку крамниця переповнена. Люди підтягуються, щоб не залишити нікого на тротуарі під дощем. Зайшов мсьє Калан. Крапельки дощу вилискують на його масному волоссі. Здається, він щасливий. Мені так і хочеться сказати, що він бридкий слимак — «бридмак», як сказав би Ніколи, — що радіє з такої прикрої погоди, але думаю, що це його нікчемна душа веселиться від похнюпленого настрою йому подібних. Перед ним восьмеро людей. Він бурчить:
— Потрібно відкрити ще одну касу або найняти продавчинь, які знаються на професії…
Люди його ігнорують. Я теж не звертаю уваги, просто працюю. Одна жіночка мала нещастя сказати, що за дощової погоди її мучить ломота в тілі. А цей стариган скористався, щоб видати одну зі своїх безглуздих фраз: «Речі мають ту цінність, якою ми їх наділяємо». Почекай, щоб із тобою щось сталося, і тоді ми тобі нагадаємо. Усі чекають: зараз він піде. Якщо добре подумати, то такі екземпляри свого роду благословення: завдяки їм ми не звикаємо до чемності людей, не розраховуємо, що всі нам чимось зобов'язані. Після нього всі здаються привітнішими. Кожна секунда життя стає цінною. Уявляю його існування: негаразди в сім’ї, на ножах із сусідами. Навіть його кіт, мабуть, паскудить у капці. Усі сподіваються, що одного дня мсьє Калану по злочину буде й кара. Ніхто не чекає, що це станеться просто зараз, а особливо завдяки закутаній у водонепроникний плащ старенькій, яка тремтячою рукою спирається на свою квітчасту парасольку.