Коли настала її черга, вона наблизилася до прилавка. Привіталася з мадам Бержеро й кивнула мені. Зазвичай вона приходить що два дні. Минулого місяця їй зробили операцію на катаракту, і просто дивовижно, наскільки змінився її погляд. Можна сказати, що вона відкриває світ заново.
— Я візьму півбагета і, якщо у вас є, то ще й віденську випічку.
Цей негідник втручається:
— Сподіваюся, вона в них є, інакше це не можна було б назвати пекарнею!
Він сам заходиться від реготу. Бабуся зводить очі до неба. А грубіян веде далі:
— Коли дивишся, як жінки працюють, то стає очевидним, чому Бог — чоловік…
Щось завмирає на обличчі старенької. Вона кладе свій хліб на прилавок, оминає клієнтів, що відділяють її від Калана, і підводить на нього свій пронизливий погляд. Усі затамували подих. Вона точно скаже йому все, що думає. Раптом хапає свою парасольку й періщить його щосили, волаючи:
— Та ти врешті заткнеш свою пельку, старий нездаро!
Ошаліла, вона ще раз його б'є майстерним ударом коваля. Усі приголомшені, але ніхто не втручається. Багато хто навіть отримує моральне задоволення. Забудьте супергероїв у вузьких комбінезонах і в плащі, що розвівається на вітрі. Забудьте силунів, які виходять із туману, щоб відновити справедливість і врятувати світ. Сьогодні все змінюється. Рука провидіння, божественна помста — це маленька бабуся з неперевершеним знаряддям: квітчастою парасолькою.
Захоплений зненацька, Калан затуляє обличчя, видає безглузді щурячі звуки, потім втрачає рівновагу й гепається на сідниці. Літня відвідувачка нахиляється над ним:
— Роками ви отруюєте життя в цьому кварталі. Не поважаєте жінок, лякаєте дітей. Ви погань!
Вона ще тричі огріла його, перш ніж додати:
— А оскільки вам так подобаються афоризми, то дозвольте навчити вас іще кількох. Піфагор сказав: «Я часто втрачав щось через свої слова. Проте моє мовчання завжди приносило користь». Тож помовч!
— Але мадам…
— Заткни пельку, кажу тобі! І не забувай слів Платона: «Завжди будь привітним, бо люди, яких ти зустрічаєш дорогою, ведуть важку битву».
Овації. Калан виповз навкарачки, перш ніж зникнути з-перед очей. Тепер бабусина парасолька повигиналася, зате сама вона випрямилася як струна. Кожен її вітає. Мадам Бержеро зробила їй подарунок, не взявши з неї грошей. Жюльєн і Дені поцілували її в щоки. Я подарую їй нову парасольку. За таких обставин моя бабуся сказала б: «Надія живе доти, доки живі бабусі».
64
Я вже щось запідозрила, коли Софі не зателефонувала, щоб привітати мене з днем народження, але коли Ксав’є прийшов купувати хліб і не промовив жодного слова, стало зрозуміло, що тут щось нечисто. Найближчим часом на мене чекає якась несподіванка.
Уже двадцять дев’ять років. Майже тридцять. Перші підсумки, пройдений шлях, на який більше не ступиш. Починаємо пожинати плоди нашого попереднього життя. Ми усвідомлюємо, що старість підкрадається і до нас. Я чіпляюся за цифри. Ще рік — і можна починати вдаватися до паніки. Піднімаюся до Ріка, з яким у нас сьогодні вечеря.
Він відчиняє двері, обіймає мене й вітає з днем народження, але в його поведінці є щось дивне. Говорить пошепки, а обійми не такі палкі, як зазвичай. Не встигла я зайти, як двері його кімнати різко розчиняються і звідти вискакують мої друзі. Софі, Ксав’є, Сара і Стів, у руках у них пакунки. Оточили мене зусібіч. Вони всі — частина мого життя, а дехто вже давно, кожен із різних причин. Разом із Ксав’є Рік облаштовує щось на кшталт шведського стола, дістають тарілки, салати, інші страви, а також тістечка.
— Можеш подякувати пекарці й кондитеру, — каже він. — Вони все це приготували з любов'ю і дарують тобі.
Я така щаслива, що в Ріка виникла ідея всіх їх тут зібрати, і вдячна, що не запросили Жад. Розставляємо навколо стільці, Ксав'е влаштувався на підлозі на старому пуфі.
Ми заходилися розповідати про свої дитячі мрії. Сара почала перша:
— У шість років я вже почала збирати колекцію пожежних автомобілів. Поза жартами, це був початок шляху! Але ніколи не сподівалася бути такою щасливою, як тепер. Хто б міг подумати, що саме тоді, коли я вже була відмовилася, з’явиться мій лицар…