— Розповідай.
— Я багато думаю про Браяна. Не знаю, чи це через весілля Сари, чи через твою закоханість, але я почуваюся самотньою. З огляду на моє теперішнє життя, я навіть могла би поїхати жити з ним до Австралії.
«Твій від’їзд був би справжнім ударом для мене, але це я тобі скажу іншим разом».
— Ти з ним про це говорила?
— Він сам мені запропонував. Ми говоримо по телефону щоночі — через різницю в часі.
— Він міг би влаштуватися у Франції та бути ближче до Стіва…
— У нього хворий батько. Він не хоче залишати його.
Раптом Софі дивиться мені просто в очі:
— Але це не настільки мене бентежить, Жулі.
«Що вона зараз мені скаже?»
Вона підбирає слова.
— Це щодо Ріка…
Вона затялася.
«Та говори вже! Ти бачила, як він цілується з іншою. Чи, може, ще гірше — ти сама в нього закохалася…»
— Софі, кажи, будь ласка…
— Ти досі мучишся, що ж він може утнути…
— Щохвилини. Це пекло якесь. Я живу у вирі запитань: чому він стежить за садибою Дебрей? Чому він так довго вичікує, перш ніж щось зробити? Уже кілька місяців він фотографує й готує напад. На що він чекає?
— Я вагалася, чи говорити тобі, але я не зможу дивитися тобі в очі, якщо приховаю це. Обіцяй, що ти не накоїш дурниць.
— Припини, Софі, ти мене лякаєш. Що тобі відомо?
— Спочатку обіцяй.
«Мені начхати, я можу тебе запевнити, що Земля пласка, але мені треба знати».
— Обіцяю.
Вона виймає із сумочки конверт. Усередині газетна стаття, яку вона розгортає і кладе на стіл.
«Відома шкіргалантерея Дебрей відкриває музей на території свого володіння. Найкращі вироби з родинної колекції, неоціненні твори мистецтва та історичні пам'ятки, зібрані Шарлем Дебрей і його нащадками з усього світу, аж до відомої колекції коштовностей його онуки — чинного директора Албан Дебрей. В одному з осередків французької розкоші відвідувачі з усього світу зможуть помилуватися знаменитим скарбом однієї з престижних ремісничих сімей. Відкриття відбудеться за три тижні, першого листопада, у присутності офіційних осіб і знаменитостей…»
Ось на що чекає Рік, ось його мета. Усе підтверджується. Я закохана в злодія. З днем народження, Жулі.
65
Відколи почалися дощі, я вже не мушу поливати грядку мадам Рудан. Я саме збирала останні кабачки, коли задзвонив мій телефон.
— Це Жулі Турнель?
— Так, це я.
— Я телефоную з приводу вашої тітки, Аліс Рудан.
— Що сталося?
— Мені прикро вам це повідомляти, але її не стало сьогодні вранці. Прийміть мої щирі співчуття.
Я стою посеред її грядок, з руками, вимазаними в землі. Вітер гуляє по дахах будинків, сіро. Паморочиться в голові.
— Вона не страждала?
— Здається, що ні. Лікар збільшив дозу морфію. Ми помістили тіло в морг, але ви можете його побачити. Вона залишила вам папери.
— Я зараз зайду. Мені потрібно дещо владнати.
— Як бажаєте, мадемуазель, це не терміново…
Я кладу слухавку й сідаю на землю. Сльози покотилися самі по собі. Я плакала, пестячи її рослини. Вона вже не побачить останніх квітів у саду. Це не такий самий біль, як тоді, коли Давид розбився на скутері. Немає бунту, злості, лише невимовний розпач. Уперше я це відчула, коли собака наших сусідів, Торнадо, помер. Мої батьки тоді саме розмовляли з власниками, коли я помітила його труп через прочинені двері. Він більше не гавкав, не біг мені назустріч, щоб побавитися з м’ячиком. Я заховалася в глибині нашого саду, в кущах бузку. Це була моя таємна схованка. Я б зараз дорого заплатила, щоб опинитися там. Тоді мої батьки мене шукали, кликали, але я не відповіла. Мені потрібно було побути самій. Лише вночі батько, ще раз прочісуючи сад, тоді як поліція вела пошуки на вулиці, помітив мене в променях ліхтаря, налякану, як маленький горобчик. Він узяв мене на руки, і ми разом плакали. Це перша смерть, перша втрата живого створіння, яке я любила. Потім були й інші. Наступний великий урок стався через кілька місяців. Коли помер мій дядько Луї, я не плакала. Якщо бути відвертою, то мені навіть не було сумно. Я з жахом усвідомила, що сусідський собака був дорожчим за цього старого буркотуна. Мені було соромно, але я навчилася дивитися правді в обличчя. Якщо говорити відверто, то ми не любимо людей чи речі через їхню логічність чи правильність. Тут щось інше. Нераціональне почуття, яке неможливо передбачити. Мадам Рудан померла, і це завдає мені нестерпного болю.
Я прийшла до лікарні, усі звертаються до мене, як до її родички. Мені пропонують побачити її тіло. Я погоджуюся. Аліс не впізнати. Можливо, через неонове освітлення, а можливо, тому що в ній більше немає життя. Ще дві години тому я збирала її овочі, а тут дивлюся на неї й боюся навіть покласти руку на її чоло, мені лячно від того, що можу відчути. Та я зобов’язана їй цим останнім жестом ніжності. Вона страшенно холодна. Я починаю знову плакати, цілую її. Вона мені ніким не доводилася, проте я знаю, що по ній лишиться величезна порожнеча.