— Як ви плануєте облаштувати похорони?
— Вам потрібна відповідь зараз?
— Ви б хотіли вдатися до кремації чи поховати тіло в землі?
— Поховати. Думаю, що існує сімейний склеп на північному кладовищі. Її мати і брат уже там. Ви впевнені, що в неї, крім мене, більше нема близьких?
— Вам краще знати. Лише ви зазначені в лікарняному листі як особа, до якої звертатися в надзвичайному випадку, і вона всі документи оформила на вас.
— Які документи?
Працівник простягає мені досить грубий конверт. Я покидаю відділення і влаштовуюся в залі очікування в адміністративному крилі. Виймаю документи. Зверху світлина її брата. Офіційні документи, з нотаріальними печатками, довіреність тощо. Здається, все було підписане одного дня, минулого тижня, на другий день після мого останнього візиту. Там також інший конверт із моїм ім'ям. Розгортаю його:
«Моя люба Жулі!
Я відчуваю, що помру, і не впевнена, що дочекаюся твого наступного приходу, тож диктую ці слова одній медсестрі. У мене майже нічого нема, та, оскільки не маю більше близьких, я буду рада залишити все тобі. Хочу тебе попросити про останню послугу. Поховай мене поруч із братом і батьками. Ми знову станемо сім'єю. Приходь провідати нас час від часу, мені буде приємно. Я переписала квартиру на твоє ім'я. Вона коштує небагато, але гроші допоможуть тобі облаштуватися й продовжити навчання. Сподіваюся, що в тебе з Ріком складеться все так, як ти цього хочеш, і що ви будете щасливі. Я б дуже хотіла вас побачити. Ти була останнім сонячним промінчиком у моєму житті. Була мені за дочку, якою можна пишатися. У тебе багато запитань. Я знаю, що ти знайдеш відповіді. Ти в тому віці, коли не потрібно визирати у вікно, щоб вийти на вулицю. Це лише старі дивляться на погоду, перш ніж погуляти. Дякую тобі за все, ти подарувала мені радість, на яку я більше й не сподівалася. Не забувай, моя люба, що, хай би яким було твоє нещастя, ти щаслива, тому що жива і все у твоїх руках.
Міцно цілую,
Аліс».
У четвер, по обіді, мадам Бержеро сама хазяйнувала в крамниці. Софі, Ксав'є і Маеліс супроводжують мене на кладовище. Рік теж тут. Не знаю, що мене більше бентежить — смерть Аліс чи те, що вони всі поруч зі мною. У мене її лист і світлина брата. Дощ не йде, але небо сіре. Ми всі одягнені в чорне й чекаємо на катафалк перед цвинтарем. Поміж тополями свистить вітер, падає листя. Ніхто не розмовляє, але ми всі разом.
Коли під’їжджає автомобіль, ми йдемо за ним аж до алеї, де гробарі одчинили сімейне склепіння. Я проживаю момент у невагомості, як за сповільненої зйомки. Бачу чоловіків із агенції ритуальних послуг, які дістають труну. Її поклали над братом. Хочеться вірити, що вони об'єднаються там, у кращому світі. Сподіваюся, що вони знайдуть одне одного і більше не розлучаться.
Я стою на краю ями. Допомагаю поправити квіти. Софі плаче. Для неї це нелегко, вона лише рік тому втратила батька. У Ксав’є і Маеліс стомлений вигляд, вони не зводять з мене очей. Рік стоїть позаду них, наче ховається. Я відступаю, щоб дати чоловікам виконати їхню роботу, і помічаю його збентежене обличчя. Здається, він відчуває щось глибше за просту емпатію.
Ми залишаємося, аж поки не покладуть на місце надгробну плиту. Скоро на ній вигравіюють ще одне ім'я. Катафалк їде. На кладовищі безлюдно. Я не вмію молитися. Просто нахиляюся і гладжу надгробок. Тихим голосом шепочу:
— На добраніч, Аліс. Поцілуйте їх за мене. Я швидко повернуся, я вам обіцяю.
66
У мене, мабуть, і справді нікудишній вигляд, тому що в пекарні всі дуже люб’язні зі мною. Через ситуацію з Ріком земля вислизає мені з-під ніг. Реальність доволі відрізняється від очікування. На щастя, у зв’язку зі смертю мадам Рудан мій пригнічений стан ні в кого не викликає підозр.
Ніщо мене більше не тішить, голова переповнена думками про намір Ріка скоїти злочин і про відкриття музею Дебрей, яке невпинно наближається. Залишилося два тижні. Він це вчинить напередодні? І відразу ж піде у свист? Запропонує мені поїхати з ним? Зараз він поводиться природно, наче нічого не має статися, а мене мучать докори сумління.
Клієнти трішки мене дратують. Проте кожна зустріч, розмова, якою б незначною вона не була, додають підозр. Я зауважила дивну тенденцію: дівчата, які приходять купити щось поїсти на обід, більше не говорять про хлопців чи кохання, як ми це робили в їхньому віці. Я їх слухаю. Вони підтримують одна одну, діляться враженнями. І, незважаючи ні на що, — сподіваються. Мають такий зворушливий вигляд. У кожного покоління свої умовні знаки, слова, жаргон. Залежно від віку ми «загоряємося», «западаємо», «сохнемо» або й не знаю, що ще робимо з тими хлопцями. Хоча хай би якою була епоха, деякі слова ніколи не змінюються, не зазнають впливу модних тенденцій. «Обожнювати», «сподіватися», «страждати», «чекати» і «плакати». Ніхто, навіть ці безтурботні дівчатка, не наважуються викинути ці слова зі свого лексикону.