Рік мав зайти сьогодні вранці, але не зайшов. Я не бачила, щоб він подався кудись. Уже час зачинятися на обідню перерву. Я відправляю останнього клієнта й замикаю двері до крамниці. Коли опускаю жалюзі, Мохамед вітається зі мною. Я відповідаю. Добре знати, що він десь поруч. Ми обмінюємося кількома словами щоранку, коли я приходжу, і щовечора, коли зачиняю пекарню. А ще тоді, коли він ховає свій товар від дощу. Часто я запитую себе, яке в нього життя поза роботою в крамниці. З таким розкладом він має небагато часу.
Після обіду я почала непокоїтися через Ріка. Це не в його звичках — залишати мене без новин так надовго. Я дзвоню йому на мобільний:
— Ріку?
— Добрий день, Жулі.
— Ти де? Я не впізнаю твого голосу.
— Я страшенно хворий…
Раптом він вигукує:
— Дідько, вже третя година… Я лежу відучора. Я, мабуть, застудився.
Він кашляє й важко дихає. Я ніколи не чула його в такому стані.
— Ти лікуєшся?
— Кава, аспірин.
— Я забіжу в аптеку і зараз прийду.
— Не переймайся. Завтра мені полегшає.
— У тебе є температура?
— Я її не міряв.
— У тебе гаряче чоло?
— Скоріше, крижане і спітніле.
— Відпочивай, я прийду з усім необхідним десь о восьмій.
— Добре.
Він не намагався завадити мені прийти, просто сказав «добре». Моя бабуся мала звичку казати, що хворі чоловіки — наче підстрелені вовки. Вони дозволяють наблизитися лише тим, кому беззаперечно довіряють. У мене трішки поліпшується настрій, тому що цього вечора в мене побачення з моїм вовком.
Я спустошила аптеку так, що мсьє Бланшар запропонував повернути потім усе, що мені не знадобиться. Стукаю до Ріка, але він не відповідає. Стукаю ще сильніше і врешті чую приглушений голос, який запрошує мене ввійти. Двері відімкнені.
Він лежить у ліжку, весь блідий, накритий ковдрою по самі вуха.
— Я не хочу заразити тебе.
— Відколи ти в такому стані?
— Лихоманка почалася вчора ввечері. Що це за торба з ліками? Попереджаю, я й слухати не хочу про свічки.
Я сідаю на край ліжка.
— Можна мені хоча б доторкнутися до твого чола?
Він киває головою.
Коли моя долоня торкається його шкіри, він заплющує очі, як поранена тваринка, яка знайшла трішки підтримки. Він горить.
— У тебе болить горло?
— Я не знаю.
— Дозволиш?
Він опускає ковдру. Думаю, що в нього голий торс. Я обмацую його підборіддя біля горла. Його щетина лоскоче пальці. Під час гарячки вона росте швидше. Я обожнюю відчувати її під рукою.
— І?..
«Нам краще викликати лікаря, але я хочу ще трішки полікувати тебе сама…»
— Я приготую тобі суміш, і ти вип’єш сироп. Ти, мабуть, добряче промерз. Звичайно, ти ж завжди бігаєш у самій футболці, хай би якою була погода.
Він усміхається:
— Жулі, у мене вже є мама і ми ще не одружені, тож твої вчительські повчання…
Що він сказав? «Одружені?» У нього світяться очі. Я зараз знепритомнію. Уже кілька тижнів я такого не відчувала. Я в ньому вже не бачу злодія, довіряю його задумам і віддана йому всією душею. Потрібно відійти, а то я накинуся на нього і він передасть усі свої мікроби мені через рот.
— Напевно, ти ще нічого не їв?
— Уяви собі, я вагався між квашеною капустою із сосисками та піцою з потрійним сиром, але сама думка про їжу викликає в мене блювотний рефлекс.
— Не можна мучити себе голодом. Хвороба знесилює тебе, твій організм потребує енергії. Я приготую тобі хороший бульйон.
«Готово! Який жах! Мені тільки двадцять дев'ять, а я вже говорю, як моя мама! Чорт забирай, старість уже наступає мені на п’яти! Одного дня я йому скажу взути капці й він назве мене мамою перед нашими дітьми…»
Я прямую на кухню.
— У тебе, напевно, нічого нема, щоб приготувати легку вечерю?
— Бульйон із піци з нагетсами й вермішеллю підійде?