«Я й не сумнівалася, і ти й не здогадуєшся, скільки завдала мені клопоту…»
— Невже?
— Наш музеєзнавець сказав, що історична спадщина недостатньо продемонстрована, тож я погодилася. Це перша жіноча сумочка, виготовлена в наших майстернях. Предок усіх колекцій, основа нашої продукції.
Я не можу опанувати себе. Мадам Бержеро теж схвильована. Мадам Дебрей помічає це:
— Здається, вас вразила ця річ?
— Перший закладений камінь завжди бентежить уяву, — говорю я.
Албан завагалася:
— Якщо Ірині буде приємно, то я буду щаслива зробити їй такий подарунок.
— Дуже мило з вашого боку, але мадам Достоєва зазвичай не приймає таких дорогих подарунків.
— Здається, вона зворушена… Запитайте, що вона про це думає. У будь-якому разі, я хотіла подарувати їй одну з останніх моделей наших сумочок… А натомість вона отримає першу! Якщо ми з нею об'єднаємося, то вона матиме право на наше майно.
Я перекладаю. Мадам Бержеро мовчить. Не чекаючи на відповідь, мадам Дебрей киває в бік найближчої камери. Показує на вітрину. Легеньке клацання в приглушеній тиші. Ця колекція неприступна. Не знаю, яку прикрасу хотів викрасти Рік, але йому це точно не вдалося б.
Албан Дебрей відмикає броньовану вітрину й дістає сумку. Вклоняючись, дарує її мадам Бержеро:
— Ось скромний сувенір на згадку про нашу першу зустріч. І нехай вас це ні до чого не зобов’язує, я розраховую лише на нашу дружбу!
Я ледь можу говорити. У голові суцільна каша. Що я скажу Рікові? Яку перемогу принесу йому? Якщо він наважиться на пограбування, незважаючи на здобуту мною інформацію, його схоплять. Я нічого не зробила. Не врятувала його. Не обійшла на фініші. Тепер я точно знаю, у що він уплутався. Хай би що він зробив, я його втрачу. Якщо йому не поталанить, то він опиниться у в'язниці. А якщо його задум удасться, то він утече без мене, бо я зрадила його довіру.
Мені потрібен інший план, щоб уникнути катастрофи. Єдине, що мені спадає на думку, — це приспати його, зв’язати, щоб завадити скоїти злочин. А потім замкнути назавжди. Сподіваюся, що спрацює стокгольмський синдром і, врешті, з плином часу він мене покохає.
73
Ксав'є відвіз нас аж до пекарні. На зворотному шляху він і мадам Бержеро з полегшенням сміялися й коментували розіграну комедію. Я не промовила жодного слова.
Софі чекала нас на тротуарі. Помітивши великий автомобіль, Мохамед вийшов зі своєї крамниці. Коли він зрозумів, що це ми, то повернув три мої листи.
— Усе відбулося вдало? — запитав він мене.
— Ніхто не вскочив у халепу, це вже добре.
— Проте в тебе не надто задоволений вигляд.
— Нема чому радіти.
— Ось твої листи. Не знаю, що в них, але, з огляду на адресатів, я радий, що мені не довелося їх надсилати. Відклей марки, перш ніж знищити їх.
— Дякую, Мохамеде.
Обіймаю його.
Софі підбігає до мене.
— Ну і?..
— Нічого. У мене немає ані карата для Ріка.
— Що ти робитимеш?
— Жодної ідеї.
Я обіймаю її.
— У будь-якому разі, я ніколи не забуду, що ти для мене сьогодні зробила. Якщо в мене і є сестра на цій планеті, то це ти, дорогенька.
Я так її стискаю в обіймах, наче більше ніколи в житті не побачу.
— Що з тобою? Ми ж таки це зробили. Нічим це точно не назвеш! Ти все ж таки можеш сказати своєму хлопцеві, що ти спробувала зробити неможливе для нього й не винна, якщо це безнадійно.
«Я теж безнадійна».
— Софі, будь ласка, не видаляй світлини. Нехай залишаться хоч спогади.
— І не сумнівайся, буду тебе ними шантажувати.
— Мерзотниця.
— Нікчема.
— Я люблю тебе.
Тепер вона пригортає мене. Наближається Ксав'є:
— Жулі, вибач, але мені потрібно повертатися на роботу. Я вже й так затримався.
Я обіймаю його. Цей тротуар дедалі більше нагадує перон вокзалу, де люди з жалем прощаються одне з одним.
— Ксав'є, дякую тобі за все. Твій автомобіль просто шедевр, а серце в тебе золоте.
— Жодних проблем, було весело. Не знаю, що ти в такий спосіб прагнула знайти, але сподіваюся, що отримала те, що хотіла.
— Найбільшою моєю знахідкою були ви — мої друзі. Ви допомагали мені, ризикували заради мене.
Я щиро обіймаю його:
— Мені неймовірно поталанило з друзями, я буду ідіоткою, якщо хотітиму більшого.
Зараз розридаюся на його грудях. Він міцно мене обіймає.
— Жулі, якщо Рік не розуміє, наскільки ти фантастична дівчина, то розраховуй на мене — я швидко вправлю йому мізки.