«І що далі?» — спитав він себе.
«Нічого», — відповів.
«Нічого», — то було найбільш необхідне слово.
Нічого і ніде.5 Нездатність відповідати і промовляти.
Нічого. Нічого. Нічого.
Рік спливав, треба було їхати в Гаївці, до Ніни, треба було розпочинати нове життя, те життя, де йому не було місця, як чужакові, котрий нічого не вмів і не тямив у такому житті.
«Може, Ніна якраз і є тим птахом? — подумав раптом він. — Але якщо так, то хто ж тоді змія чи змії? Невже моя душа, моя суть? Мені страшно, і мій страх виростає із страху змії, яку піднімають над ущелиною, яка летить у ще більше провалля, бо хіба небо над нею — це не те ж саме провалля, ще бездонніше, насправді бездонніше?»
Десь посередині того року, коли опір його став слабшати, коли він відчув, що написана новела — це притча про те, що в цьому житті немає сенсу, окрім самого плину життя, бо змії на дні ущелини або поздихали б із голоду, або пожерли б одна одну, він вперше подумав про те, що ж скаже Ліді.
Найбільше він боявся її запитання: «Ти її любиш?» Але якщо він скаже правду — не кохає, Ліда повинна була спитати: «То чого ж ти їдеш до неї, чому кидаєш мене?» Він не мав що сказати. Хіба про те, що давню війну мусив виграти, і його перемогою міг бути тільки цей приїзд, це рішення.
Якось він подумав, що задає, весь цей час задає Ніні запитання: «Навіщо?»
І що вона йому відповідає: «Хіба я тобі не пояснила все?»
Пояснення було в кожному її слові, сказаному тоді, восени, ось що він зрозумів.
Рік біг йому назустріч, а коли він стиснувся до розмірів місяця, Сильвестр сказав Ліді, що мусить її покинути, що він їде в село до своєї колишньої однокласниці, щоб стати її чоловіком.
— В село? — у зіницях Ліди міг би вміститися цілий Всесвіт. — Ти хочеш сказати… Як це зрозуміти?
— Я вже подав заяву на звільнення з докторантури, — збрехав він. — Я справді вирішив змінити своє життя.
— Ти кидаєш університет?
— Так. Кидаю все. Буду фермером. Господарем.
— Ти будеш фермером?
Ліда надто добре знала його, щоб повірити у це. Вона не могла уявити людини, яка менше пристосована до сільського життя, ніж її чоловік — філолог, дослідник літератури, книжник, який хоч і народився також у селі й щороку приїжджав допомагати родичам садити й копати картоплю, але, крім цього, геть нічого не вмів робити. Не вмів, і все, як казали у його ж родині, вродився безруким.
17
— Славику, ти зняв з моєї душі страшенний тягар, — вимовила далі Ліда. — Я дуже вдячна тобі.
— Вдячна?
— Так, бо я не знала, як тобі сказати…
— Сказати — що?
— Що в мене є інший чоловік.
— У тебе… У тебе є інший чоловік?
— Так.
– І давно?
— Вже… — вона затнулася, — більше року. Майже півтора.
Грім ударив, небо обвалилося, він сам полетів до тієї описаної ним ущелини. Він падав і відчував, як уже змії впиваються у його ноги, потім руки, жалять в обличчя. І нема рятунку.
Але чому його так образили Лідині слова, хоча мав би відчувати полегшення? Він… він досі її любив. Він кохав свою дружину. От і все пояснення.
Обруч болю стис його скроні. Сильвестр стояв, не в силі поворухнутися.
Ліда підійшла, торкнулася його бідолашної голови. Погладила, немов маленького.
— Як добре все вийшло, правда? — вимовила тихо.
Він почув шелест листя, що виростав з її голосу. Шелест гучнішав, уже шуміло ціле дерево. Одне, друге, цілий ліс. Він розростався і розростався, цей ліс.
Сильвестр взяв її руку й поцілував.
— Пробач, — сказав.
— За віщо ти вибачаєшся? — здивувалася Ліда. — Ми обоє не винні.
— Не винні?
— Так, не винні. Ти повернувся у своє давнє кохання. Я зустріла нове, тільки й усього.
Скроні Сильвестра лопнули. Шум листя припинився. Він торкається пальцями скронь. Цілі. Цілісінькі. Й кров не тече.
— Хто він? Той… твій чоловік?
— Ти його все одно не знаєш. Бізнесом займається.
— Добре.
Так, він навіщось сказав — добре. Наче справді радів. Радів тому, що сталося. Що вона сказала.
Радів? «Наче справді радію», — подумалось йому.
— Я приїжджатиму, — сказав він.
— Навіщо?
— До Віти і Віки.
— До Віти і Віки?
— Я їм допомагатиму, коли виростуть, — сказав він.
— Звичайно, — легко згодилася Ліда.
— Ти житимеш тут?
— Так, — сказала Ліда.
— Він переїде сюди?
— Ні. Ми тільки далі зустрічатимемося. У нього сім’я.
«Підла шльондра, — подумав Сильвестр раптом. — Моя дружина — підла шльондра. Мені й виправдовуватися не потрібно».