«Мав би зрозуміти, — хотіла сказати, — мав би згадати, ти не можеш забути».
Не сказала. Слова застрягали в горлі, бо раптом похолола — невже їхня спільна пам’ять належить тільки їй?
Це вже в минулому, як і той день, коли її заводять у бар, знайомлять із власником, чи хто він там, старим, лисим, схожим на бочечку, з масними очима, які її заковтують. Вона знає, що ніколи тут не працюватиме, що ніколи не повернеться до їхнього задрипаного містечка і не виллє кислоту (будь-яку) на обличчя (і так бридке, сіре й невиразне, з виряченими мавпячими очима), обличчя, обличчя курвочки Ірочки. Курвиська, курвища, от.
— Дуже добре, мене все влаштовує, — каже вона, проте, лисому щурові-бочечці.
Коля задоволено посміхається — він її вигідно збув, Рома раптом невдоволено супиться. Він виходить, він її затримує перед тим як сісти з Колею до своїх старезних, полатаних «Жигулів». Чіпко бере за руку, притягує до себе. Вона чує, як він часто дихає.
— Я тобі маю щось сказати.
— Що?
— На одну хвилинку.
Рома відводить її за ріг бару. Тягне, наче на ланцюгу, вона збивається з ходи. Вірний слуга чи ад’ютант Колі каже, що вона могла б вернутися назад, у місто, їхнє місто, він її любить, і якби вона згодилася, був би їй найкращим чоловіком у світі. Знаєш — яким? Найвірнішим. Найвідданішим. Вона потім намагалася навіть порахувати, скільки там було тих «най» — щось сім чи вісім.
— Ой, Рома, Рома, чи в тебе всі вдома? — Світлана торкнулася його руки пальцями з рожевим манікюром, а потім його губ своїми.
— Ось так, Ромчику, — поглянула у збентежені очі.
— То ти… згодна?
— Звичайно, — сказала вона. — Після дощику в четвер. І снігу в липні. Аж п’яна від щастя, Ромчику.
— Ти таки сука, правду каже Коля, — змінив тон Рома — сказав сумно й приречено, і їй миттєво подумалося, чи не вигадав це раптове, несподіване освідчення сам Коля, а вигадавши — підштовхнув до неї Рому.
— Яка я рада, Ромчику, що ти це зрозумів, — сказала вона. — Тобі тепер буде легко жити, дуже легко. За суками не сумують.
Вона пішла ще далі за ріг. Від них обох. Знала одне — сьогодні четвер, завтра п’ятниця, завтра вона десь тут, у цьому місті, сама собі шукатиме роботу.
Так і трапилось, і тра… і тра… Тоді її мучила нудота, підступила до горла, як би вона хотіла виблювати — те, що сьогодні випила, все своє життя… Але нудота тільки розхитувала землю під ногами, заколихувала, присипляла світ, щоб він не чув її крику, не відчував її болю.
Тепер вона роботу не шукала. Шукала дива, хоч знала, що його не буде. Проте воно постало в образі клерка, чи хто він там.
— Я хотів би пригостити вас кавою, — сказав «клерк».
14
— Ти, звичайно, можеш не прийняти мою пропозицію, — промовила Ніна. — Ти вільний зробити як хочеш. Зрештою, у тебе цілий рік на роздуми. Можеш протягом цього року навідатися, а можеш — ні. Єдине прохання — повідом про своє рішення. Втім, якщо ти не приїдеш через рік, це й буде твоїм рішенням.
Ніна підвелася. Стояла виструнчена і напружена. Наче голка. Розмову було закінчено. Хоча дев’яносто відсотків розмови (чи скільки там?) було її монологом. Майже безперервним.
Він мав би сказати — вибач, давно все перегоріло. Давно минула моя закоханість, шкільна, юнацька закоханість. Безнадійна шкільна, юнацька закоханість. Я давно кохаю іншу жінку, з якою вже прожив дванадцять років (хіба ти не знала, що я одружений?), маю двох доньок-близнят, яких дуже люблю, їм теж по дванадцять, вік складний, хоча проблеми тільки зі старшою, Вітою (старшою на п’ятдесят хвилин), та й то дрібні, інколи пізніше встановленого часу приходить додому, та, як виявилося, пропадає у спортзалі, бо мріє виступати за міську волейбольну команду. А молодша (на п’ятдесят хвилин) Валерія взагалі золото — тиха книжниця, відмінниця, швидше за все, також майбутній філолог.
Я живу в своєму світі, міг би сказати він. Цей світ багато в чому заміняє мені реальний — світ поезії, літератури, образів, тропів, порівнянь, метафор, ямбів, хореїв, діалектизмів, дискурсів, чого там ще, перелік можна продовжити на кілька десятків слів, принаймні на кілька десятків, а може, й більше. Цей світ мій, мій тому, що іншого я до пуття не знаю, він, може, й не такий уже добрий замінник реальному, але він відповідає моєму характеру, моїм уподобанням, світобаченню, і міняти його я не можу і не хочу. В будь-якому іншому світі мене чекає крах. А надто в тому, що пропонуєш ти.
«Що пропонуєш», — луна десь далеко-далеко вмирала.
Звучала наче запитання.
Він був не здатен відповісти.
Сильвестр шукав якоїсь особливої відповіді.