Але перш ніж я встиг йому допомогти, він упав на спину і мовчки лежав так деякий час.
— Джім, — сказав він нарешті, — ти бачив сьогодні того моряка?
— Чорного Пса? — спитав я.
— Атож, Чорного Пса, — відповів він, — то дуже поганий чоловік, але ті, що послали його, ще гірші. Слухай: якщо мені не пощастить вибратися звідси й вони надішлють мені чорну мітку, то знай, що вони полюють на мого скриню. Сідай тоді на коня… Ти ж умієш їздити верхи, правда? Сідай, кажу, тоді на коня й жени щодуху… Ну, тепер мені все одно… Мчи хоч до цього лікаря, до швабри, й перекажи йому, щоб він свистів усіх нагору — суддів там і різних присяжних — і накрив би тут, на борту «Адмірала Бенбоу», всю стару зграю Флінта, всіх до єдиного, скільки їх ще лишилося живими. Я був першим штурманом старого Флінта. Першим штурманом! І тільки я знаю те місце. Він сам усе передав мені в Саввані, коли лежав, умираючи, як ось я тепер. Але ти не вчиняй галасу, поки вони не пришлють мені чорної мітки чи поки ти не побачиш знову цього Чорного Пса або моряка на одній нозі. Одноногого моряка, Джім, бійся найдужче!
— А що це за чорна мітка, капітане? — спитав я.
— Це виклик, братику, так би мовити, повістка на суд. Коли її пришлють, я тобі скажу. Ти тільки не проґав їх, Джім, і я все поділю з тобою порівну, слово честі…
Язик у нього заплітався, голос послабшав. Я дав йому ліки, і він випив їх покірливо, мов дитина, сказавши:
— Якщо коли-небудь якийсь моряк потребував ліки, то це я.
Нарешті він забувся важким, безтямним сном, і я вийшов.
Що я робив би, коли б усе йшло гаразд, не знаю. Очевидно, розповів би про все лікареві, бо смертельно боявся, що капітан пошкодує про свою одвертість і прикінчить мене. Але обставини склалися інакше. Увечері раптом помер мій батько, і ми забули про все інше. Велике сімейне горе, прихід сусідів, похорони й різні господарські турботи так закрутили мене, що в мене не було часу ні думати про капітана, ні боятися його.
Наступного ранку він зійшов униз і пообідав, як завжди. Їв мало, зате багато пив. Гадаю, що він випив рому навіть більше, ніж звичайно, бо сам хазяйнував біля буфета і при цьому так сердито сопів, що ніхто не наважувався йому перешкодити. Вночі, напередодні похорону, він був так само п'яний, як і завжди. Огидно було слухати його розгнуздану, дику пісню в нашому сумному домі. І хоч він був дуже слабий, ми всі до смерті боялися його. А лікар у той час був далеко: його несподівано викликали до пацієнта за багато миль звідси, і він не з'являвся поблизу нашого будинку після смерті мого батька.
Я сказав, що капітан був слабий. І справді, здавалося, що він ще більше слабшає, а не одужує. Важко пересувався по сходах, знову й знову ходив із загальної кімнати до буфета й назад. Іноді він висовував носа з дверей — понюхати запах моря, — тримаючись при цьому за стіну, щоб не впасти. Дихав важко й швидко, як людина, що здирається на високу гору.
Тепер він. уже не заговорював до мене і, мабуть, зовсім забув про свою одвертість, хоч став ще буйнішим і, незважаючи на свою слабість, ще лютішим, ніж будь-коли. Напившись, він витягав кортик і клав його перед собою на столі. Але разом з тим він майже не звертав уваги на людей і, здавалося, весь час був заглиблений у свої думки та примарні видіння.
Якось, на превелике наше здивування, навіть почав мугикати якусь сільську любовну пісеньку, що він її чув, мабуть, замолоду, коли ще не почав блукати по морях.
Такі ото були наші справи, коли через день після похорону, — день був похмурий, туманний і морозний, — годині о третій пополудні, я вийшов за двері і став на порозі, сповнений сумних згадок про свого батька.
Раптом я побачив, що хтось поволі йде по дорозі. Чоловік був, очевидно, сліпий, бо намацував дорогу перед собою палицею. Над очима й носом у нього нависав зелений щиток. Згорблений чи то від старості, чи то від слабості, він був закутаний у старий подертий морський плащ з капюшоном, що зовсім ховав обриси його тіла. Ніколи в своєму житті я не бачив потворнішої постаті. Перед корчмою він зупинився і співучим голосом промовив, ні до кого не звертаючись:
— Чи не скаже який добрий друг бідному сліпому, що втратив свій дорогоцінний зір, доблесно захищаючи свою батьківщину Англію, — благослови боже короля Георга, — чи не скаже хтось цьому сліпому, де і в якій частині країни він зараз перебуває?
— Ви стоїте перед корчмою «Адмірал Бенбоу», в бухті Чорного Горба, добрий чоловіче, — відгукнувся я.
— Я чую голос, — мовив він, — юний голос. Дайте мені вашу руку, мій любий юний друже, і проведіть мене в цей дім.