Роберт Луїс СТІВЕНСОН
ОСТРІВ СКАРБІВ
Роман
Частина перша
Старий пірат
Розділ 1
Старий морський вовк у заїжджому дворі «Адмірал Бенбоу»
Сквайр Трілоні, доктор Лівсі та решта джентльменів доручили мені написати усе, що я знаю про Острів Скарбів. Вони хочуть, щоб я переповів усю історію від початку до кінця, не приховуючи анінайменших подробиць, за винятком географічного розташування острова. Це має бути таємницею, аж поки звідти не вивезли усіх скарбів. Що ж, я починаю свою розповідь року 17… від Різдва Христового, думками повертаючись у той час, коли мій батько утримував заїжджий двір «Адмірал Бенбоу» і коли в ньому оселився старий засмаглий моряк зі шрамом від шаблі на правій щоці.
Я добре пам'ятаю, ніби й не минуло стільки часу відтоді, як цей високий кремезний чолов'яга з'явився у наших краях. Він насилу доплентався до дверей «Адмірала Бенбоу», — видно було, що йому важко дається кожен крок. Якийсь чоловік віз за ним на тачці матроську скриню. Обличчя моряка було смаглявим. Поверх коміра його заяложеного синього каптана стирчала масна кіска. У нього були шершаві порубцьовані руки, чорні поламані нігті, а шрам на обличчі — бруднувато-білий зі свинцевим відтінком. Пам'ять відтворює образ незнайомця, який, посвистуючи, оглянув нашу бухту і ні сіло ні впало загорланив стару матроську пісню, яку потім співав дуже часто:
Його старечий голос деренчав і вищав, як скрипучий кабестан.
Він постукав у наші двері дрючиною, схожою на гандшпуг. Коли батько вийшов до нього, він грубо зажадав склянку рому. Йому подали ром, і він як справжній гурман смакував кожен ковток напою, розглядаючи скелі та вивіску нашого закладу.
— Затишна бухта, — нарешті сказав він. — Підходяще місце для заїзду. Чи багато постояльців, ґаздо?
Батько запевнив, що ні, навіть не приховуючи невдоволення таким станом речей.
— Те, що треба! — сказав моряк. Пристанище саме для мене… Гей, друзяко! — гукнув він чоловікові, який котив тачку з його скринею. — Підходь ближче, допоможеш затягти скриню. Поживу тут трохи, — продовжував він. — Я невибагливий. Ром, свинина та яєчня — більше мені нічого не треба. Та ще для повного щастя отой мис, з якого добре видно кораблі у морі… А хочете знати моє ім'я? Називайте мене капітаном… Знаю-знаю, що вас непокоїть! Нате!
Він жбурнув на поріг три чи чотири золоті гінеї.
— Як гроші скінчаться, нагадаєте, — суворо мовив і глянув на батька так, ніби й справді був капітаном.
Попри жебрацький одяг і грубіянство, він таки не скидався на рядового матроса. Найімовірніше, він був штурманом або шкіпером, і звик віддавати накази, а не виконувати їх. Такий і кулаком уміє орудувати. Чоловік із тачкою мало що знав про нього. Лише те, що незнайомець прибув учора вранці до «Готелю короля Георга» і розпитував про постоялі двори поблизу моря. Мабуть, наш він вибрав через непогані відгуки, а ще тому, що наш заїзд розташований на відлюдді.
Новий постоялець виявився мовчуном. Цілими днями тинявся він берегом бухти сюди-туди або піднімався на скелі з мідною підзорною трубою. Вечорами дивак сидів у загальній залі в найдальшому кутку, біля вогню, попивав ром, трохи розведений водою. Марно було до нього звертатися — він не озивався. Люто зблисне очима та засопе, мов сирена корабля. Через деякий час і ми, і наші відвідувачі звикли не турбувати його. Щодня, повернувшись із прогулянки, він цікавився, чи не проходили нашою дорогою моряки. Спершу ми думали, що він шукає собі компанію — таких самих ланців, як він сам. І тільки згодом збагнули, що він, навпаки, уникає зустрічі з ними. Перш ніж увійти до загальної зали і показатись на очі морякам, які зупинялися перепочити у «Адміралі Бенбоу» по дорозі в Брістоль, він розглядав їх з-за дверної шторки. У присутності таких людей він сидів тихо, як миша під мітлою.
Я був єдиним, хто знав причину його дивної поведінки; капітан сам утаємничив мене у свої побоювання. Одного разу він відвів мене в бік і пообіцяв платити першого числа кожного місяця по чотири пенси чистим сріблом, якщо я уважно слідкуватиму, чи не з'явиться часом одноногий моряк, і негайно повідомлю йому про це. На початку кожного місяця я нагадував йому про обіцяну платню, та він, як завжди, лише люто сопів і спопеляв мене поглядом. Проте не минало й тижня, як він передумував, приносив таки срібну монетку вартістю чотири пенси і неодмінно наказував одне й те саме: «не проґавити одноногого моряка».