Я поцікавився, що йому потрібно; він замовив рому. А коли я метнувся з-за стійки, аби принести пляшку, він сів за стіл і підізвав мене до себе. Я зупинився перед його столиком, від хвилювання мнучи в руках серветку.
— Ходи-но сюди, парубійку, — сказав він. — Підійди ближче. Я підійшов до гостя.
— Цей сніданок чекає мого дружка Біллі, чи не так? — лукаво спитав він. Я відповів, що вперше чую про якогось Біллі, а сніданок приготовлений для одного нашого постояльця, який велів себе називати капітаном.
— Що ж, це цілком у його стилі. А ще він має шрам на щоці й такий увічливий, надто коли нап'ється. Ось такий він, мій друг Біллі! Припустімо, що у вашого капітана теж красується шрам на щоці, і, о диво, теж на правій! Який збіг обставин! Так от: я хочу дізнатися, чи вдома мій товариш Біллі?
Я відповів, що капітан вийшов на прогулянку.
— Куди саме, синку? Куди він пішов?
Я показав йому стрімчак і сказав, що капітан мав би з'явитися звідти.
— А коли?
Далі він задав мені ще декілька запитань і сказав:
— Мій друг Біллі зрадіє мені не менше, ніж випивці.
Та його злюще обличчя говорило протилежне, і я засумнівався в тому, що капітан буде радий бачити цього непрошеного гостя. Але я одразу наказав собі: моя хата скраю… Та й що я міг вдіяти за таких обставин. Незнайомець стояв на виході з дому і пильно стежив за рогом будівлі, мов кіт на ловах. Я спробував вийти на дорогу, але він зупинив мене. А за те, що я не одразу його послухав, він так люто на мене глянув та ще й зозла гаркнув, що я від страху аж підскочив. Та вся його лють минула, тільки-но я повернувся назад. Він балакав зі мною то улесливо, то жартома, поплескав мене по плечу і сказав, що я йому відразу сподобався.
— У мене є син. Ви схожі, як діти однієї матері. Я ним пишаюсь. Але для хлопчиків найважливіше — послух. Так-так, послух. От якби тобі довелося поплавати з Біллі, я б не мусив гукати тобі двічі услід. Біллі ніколи не повторював наказів, всі розуміли його з першого разу… А, ось і він, мій друг Біллі, з підзорною трубою під пахвою, нехай благословить його Бог. Зайдімо краще до кімнати, сховаємося за дверима, синку, і влаштуємо Біллі сюрприз, потішимо Біллі, нехай благословить його Бог!
Говорячи це, він заштовхав мене до загальної зали, у самий кут і заступив своєю спиною. Нас обох заслоняли відчинені двері. Мені було неприємно і страшно, незнайомець теж нервував. Він підтягнув рукоятку кортика, ледь-ледь витяг його із піхв і посіпувався, ніби хотів позбутися чогось, що застрягло йому в горлі.
Нарешті зайшов капітан, грюкнув дверима і відразу попрямував до столу, де на нього чекав сніданок.
— Гей, Біллі! — нарешті звернувся до нього незнайомець, намагаючись говорити так, щоб його голос звучав впевнено і відважно.
Капітан крутнувся на каблуках і побачив нас. Здалося, засмага вмить зійшла з його обличчя — так він зблід. Він виглядав так, ніби побачив привид або живого диявола, а то й ще щось гірше, якщо таке, звичайно, існує. Скажу вам чесно, що в ту мить мені стало його дуже шкода: він ураз постарів і став таким беззахисним!
— Ти мене не впізнав, Біллі! Ну невже ти не впізнаєш свого давнього друга з корабля, Біллі? — спитав незнайомець.
— Чорний Пес! — промовив він нарешті.
— Власною персоною, — самовдоволено відповів незнайомець. Чорний Пес прийшов провідати свого давнього друга з корабля, свого Біллі, який оселився в заїжджому дворі «Адмірал Бенбоу». Ех, Біллі, скільки солі з'їдено відтоді, як я позбувся двох своїх нігтів, — прокричав він, демонструючи свою покалічену лівицю.
— Ну, годі вже. Ти натрапив на мій слід, я перед тобою. Кажи, чого прийшов?
— А ти не змінився, Біллі, — відповів Чорний Пес. — Маєш рацію, треба перейти до суті справи, Біллі. Цей славний хлопчина, який мені одразу сподобався, принесе мені склянку рому. А ми з тобою, якщо захочеш, посидимо, побалакаємо без образ, відверто, як давні друзі.
Коли я повернувся з пляшкою, вони вже обоє сиділи за столом капітана. Чорний Пес сидів боком, поближче до виходу, одним оком дивився на співрозмовника, а іншим поглядав на двері, як на рятувальний місток.
Мені наказали вийти і залишити двері відчиненими настіж, начебто для того, аби я не міг підглядати через замкову щілину.
Я залишив їх і пішов у кухню. Ще довго я не міг нічого почути, хоча й, зізнаюся, дуже старався. Ніби на догоду моєму бажанню, голоси ставали щораз гучнішими, і врешті-решт я розчув декілька слів, переважно лайку капітана.
Я почув, як капітан, уже не контролюючи себе від гніву, кричав: