— Що, знову зраджуєте своїх?
Та він не встиг нічого відповісти. Розбійники з криками і лайкою пострибали в яму через голови один одного, розгрібали її голими руками, жбурляючи дошки в різні боки. Морґан знайшов золоту монету. Піднявши її, він скажено лаявся. Це були дві гінеї. Він пустив її по руках.
— Дві гінеї! — заревів Меррі, протягуючи монету Сільверові. — Це і є твої обіцяні сімсот тисяч? Ти, я пригадую, мастак укладати угоди? Ти гадав, що всіх надув, дурень ти, яких світ не бачив!
— Порпайтеся ще, хлопці, — холодно насміхався над ними Сільвер. — Може, пощастить випорпати зо два-три земляні каштани.
— Два-три каштани! — аж завив Джордж Меррі. — Хлопці, ви чули, що він сказав? Кажу вам: він усе знав, та ж це написано на його морді.
— Ех, Меррі! — зауважив Сільвер, — а ти наполегливий хлопець. Ти знову сам висуваєшся у капітани, чи мені лише так здається?
Та цього разу всі розбійники були на боці Джорджа Меррі. Вони почали вилізати з ями, пожираючи нас несамовитими поглядами. Нам пощастило, що на протилежний від нас бік було легше видряпатися.
Отак ми стояли: двоє проти п'яти, а між нами — яма. Жодна сторона не наважувалася на перший удар. Сільвер стояв нерухомо, опираючись на свого костура.
Він спостерігав за ворогами спокійно і холоднокровно. Треба віддати належне його хоробрості.
Нарешті Меррі вирішив підігріти невдоволення команди промовою:
— Друзі, — почав він, — ви бачите, їх лише двоє: старий каліка, який привів нас сюди помирати, і цуцик, в якого я вже давно мрію вирвати серце. Отже, хлопці…
Він підняв руку і підвищив голос, готуючись до наступу. Та раптом — паф-піф-паф! — у гущавині прогриміли три мушкетні постріли. Меррі впав сторч головою, просто в яму. Пірат із пов'язкою на голові закрутився, мов дзиґа, і впав на бік, а троє інших пустилися навтьоки.
Тієї ж миті Довгань Джон вистрелив із обох пістолів одночасно у Меррі, який силкувався видряпатися з ями. Вмираючи, Меррі пильно глянув на свого вбивцю.
— Джордже, — сказав Сільвер, — тепер, я гадаю, ми поквиталися.
У заростях мускатного горіха ми побачили доктора, Ґрея і Бена Ганна. Їхні мушкети ще диміли.
— Вперед! — крикнув доктор. — Покваптеся, хлопці! Ми мусимо перекрити їм шлях до шлюпок.
І ми помчали вперед, пробираючись через зарості кущів, які іноді сягали нам аж до грудей.
Сільвер геть вибивався із сил, щоб не відставати від нас. Він дуже активно переставляв милицю, здавалося, що мускули на його грудях ось-ось тріснуть. Доктор потім казав, що навіть здорова людина не змогла б витримати такого навантаження. Він остаточно вибився з сил, коли ми добігли до схилу. Тоді він відстав від нас щонайменше на тридцять ярдів.
— Докторе, — гукав він, — подивіться! Уже нема куди поспішати!
Він мав рацію. Поспішати більше не було потреби. Ми вийшли на розлогу галявину і побачили, що троє розбійників, яким пощастило втекти від кулі, зараз біжать догори Бізань-щогли. Отже, ми вже були ближче до шлюпок, ніж вони, тож могли собі дозволити перепочинок. Довгань Джон, витираючи піт з обличчя, повільно підійшов до нас.
— Щиро дякую вам, докторе, — сказав він, — ви з'явилися у найбільш підходящий момент, ви врятували нас обох… А, то це таки ти, Бене Ґанне? — привітав він давнього знайомого. — Що й казати, здивував!
— Так, це я, Бен Ґанн, — зніяковіло відповів колишній пірат, мов вугор, звиваючись перед Сільвером. — Як ся маєте, містере Сільвер? — запитав він після затяжної паузи. — Бачу, що непогано?
— Бене, Бене, — пробурмотів Сільвер, — хто б міг подумати… гарно ж ти зі мною пожартував!
Доктор відправив Ґрея за кайлом, яке загубили розбійники, втікаючи. Поки ми неквапно сходили вниз схилом гори до наших шлюпок, доктор коротко переповів нам події останніх днів. Сільвер ловив кожне його слово. Головним героєм розповіді був напівбожевільний острів'янин.
Доктор переповів, що за тривалий час свого поневіряння на острові Бен відшукав і скелет, і скарби. Це він обібрав скелета і викопав із землі гроші, це його держак від лопати ми бачили на дні ями. На власному горбі він переніс усе золото з-під сосни до печери двоголової гори, що розташовується у північно-східній частині острова. Це була важка, виснажлива робота, яка тривала не один день. Він закінчив її приблизно за два місяці до прибуття «Іспаньйоли».
Усе це доктор вивідав у Бена в день атаки на наш блокгауз. Наступного ранку, побачивши, що корабель щез, доктор пішов до Сільвера, віддав йому карту, яка тепер була звичайним папером, і поступився ворогам блокгаузом із усією провізією. А наші друзі стали гостями печери Бена Ганна, де було багато засоленої ним козлятини. Так мої друзі уникнули небезпеки нових атак, перебралися до двоверхої гори, подалі від малярійного болота. А там були скарби, які мої друзі пильно охороняли. — Звичайно, любий Джиме, — додав доктор, — твоє становище дуже засмучувало мене, але я мусив у першу чергу думати про тих, хто добросовісно виконував свій обов'язок. Врешті-решт, хто тобі винен, що тебе не було з нами.