Я осмілів і вирішив повеслувати. Але найменше порушення рівноваги в одну мить позначалося на ході човника. Ледь я поворухнувся, і він, замість того щоб плавно спуститися, стрімко і круто злетів із гребеня хвилі й занурився носом у воду. Мені від того запаморочилося в голові. Переляканий, мокрий до нитки, я повернувся в попереднє положення, і човник, вирівнявшись, знов заковзав легко й вільно. Невже не можна керувати ходом човника? Тоді як же мені дістатися берега?
Попри страх, я не втратив розуму: почав обережно матроською шапкою вичерпувати воду і, спостерігаючи за ходом човника, намагався зрозуміти, чому він так легко сковзає по хвилях. Я вивів, що кожна хвиля не така вже рівна й гладка, як здається з берега або з борту судна. Вона скоріше схожа на пасмо нерівних пагорбів, з гострими вершинами, схилами й долинами. Човник сам собі викеровував, обираючи, так би мовити, найзручніший маршрут, уникаючи крутих схилів і стрімких високих гребенів.
– Чудово, – вирішив я. – Отже, треба спокійно лежати й не порушувати рівноваги. А ще при нагоді час від часу веслувати до берега.
Так я й зробив. Лежачи на ліктях у страшенно незручному положенні, я намагався викерувати човник до берега. З величезними зусиллями мені це таки вдавалося. Пропливаючи повз Лісистий мис, я побачив, що хоча не зміг пристати, але все-таки наблизився до берега на кількасот ярдів. Коли розгледів зелені вершини сосен, що злегка погойдувалися від ранкового бризу, то відчув упевненість, що пристану до одного з найближчих мисів.
Мене мучила спрага. Сонце нещадно палило й засліплювало. Бризки хвиль злітали вгору, залишаючи на моїх губах сіль. Горло мені пересохло, і голова палала. Дерева на березі вабили своєю прохолодою, але течія несла мене далі повз мис. Переді мною знову розляглася широка смуга моря, і побачене змусило змінити всі плани.
Десь за півмилі поперед мене йшла під вітрилами «Іспаньйола». Авжеж, мене побачать і підберуть. Спрага так мучила мене, що я навіть не знав, тішитися мені з того чи засмучуватися. Та недовго я розмірковував над цим питанням, бо те, що я побачив, вразило мене наче велике диво.
«Іспаньйола» ішла під гротом і двома кліверами, і вітрила її сріблилися на сонці, як сніг. Спочатку вона тримала курс на північний захід, повертаючись, очевидно, до місця колишньої стоянки. Потім пішла на захід, і я подумав, що мене помітили й хочуть підібрати. Але раптом «Іспаньйола» повернула проти вітру, вітрила обстенилися, і вона безпомічно зупинилася.
– Дурні, – вирішив я, – вони, точно, обидва п’яні як чіп.
І я подумав, яку прочуханку дав би їм капітан Смоллетт.
Тим часом шхуна повернула й взяла інший галс, потім знову стала до вітру й зупинилася. Так повторювалося кілька разів. «Іспаньйола» крутилася на різні боки: на північ, південь, схід і захід, і кожна зміна курсу супроводжувалася ляскотом вітрил. Очевидно, судном ніхто не керував. Якщо так, то куди ж ділися пірати? Одне із двох: вони або п’яні, або ж покинули шхуну. Якщо я потраплю на борт, то, можливо, мені вдасться повернути «Іспаньйолу» її капітанові.
Течія несла човник і шхуну з однаковою швидкістю. Але шхуна так часто змінювала галси й зупинялася, що майже не просувалася вперед. Якби я мав змогу сісти у човнику й веслувати, я, безсумнівно, нагнав би її. Попри ризик набрати повен човен води, я таки наважився веслувати.
Я підвівся, і мене вмить накрило хвилею. Але не облишив свого плану й обережно веслував у напрямку до «Іспаньйоли». Раз у раз мене накривала хвиля, і, тремтячи від страху, я зупинявся й вичерпував воду. Незабаром навчився обережно направляти човник серед хвиль, і тепер мене тільки зрідка обливало водою.
Відстань між мною й шхуною швидко скорочувалася, я вже бачив мідь румпеля, що поблискувала при поворотах. На палубі не було ні душі. Пірати або полишили судно, або спали внизу, п’яні як ніч. Коли так, я замкну їх і господарюватиму на шхуні, як схочу.
Шхуна, нахилившись, ішла на південь й іноді зупинялася. Вітрила то обвисали, то знову напиналися. Для мене такі зупинки шхуни були найгіршими, бо, попри її безпорадність, ляскіт вітрил і гуркіт блоків, «Іспаньйола» віддалялася від мене завдяки своєму сильному дрейфу.
Нарешті мені пощастило. Вітер вщух, і течія повернула шхуну до мене кормою. У розчахнуті ілюмінатори я побачив над столом лампу, що досі горіла, хоча був білий день. Грот висів, наче прапор, а шхуна рухалася лише за течією.