– Чорт забирай, саме це мені й було потрібно.
Я сидів біля стерна і перекушував.
– Як ваша рана? – запитав я його.
Він прохрипів у відповідь:
– Коли б тут був лікар, він би миттю поставив мене на ноги. Але від мене завжди доля відвертається. Ну, а щодо цього молодчика, – і він указав на пірата в червоному ковпаку, – то йому кінець пройшов. Утім, він ніколи не був гарним моряком. Але як ти потрапив сюди?
– Я прибув на борт, щоб взяти на себе керування шхуною, містере Гендс, і прошу вас коритися мені, як капітанові.
Гендс подивився на мене з кислою міною, але нічого не сказав. Щоки його від горілки розпашіли, але вигляд він мав кепський і при поштовхах з’їжджав зі свого місця.
– Між іншим, містере Гендс, мені аж ніяк не подобається цей чорний прапор. З вашого дозволу я його спущу. Краще ніякого, ніж такий.
Я пробрався до щогли, опустив чорний прапор піратів і викинув його за борт.
– Геть капітана Сильвера! Слава капітанові Смоллетту! – крикнув я, розмахуючи шапкою.
Гендс скоса спостерігав за мною, не підводячи похнюпленої голови.
– Я думаю, – проговорив він нарешті, – що ви, капітане Гокінс, не відмовитеся пристати до берега. Чи не так?
– Чом би й ні, – відповів я. – З превеликим задоволенням, містере Гендс.
– Продовжуйте.
І я завзято взявся до їжі.
– Цей хлопець, – торочив своє Гендс, кивнувши в бік убитого, – ірландець, О’Брайєн, поставив разом зі мною вітрила, бо ми хотіли повернутися назад у бухту. Тепер він мертвий і тхне, як вода в трюмі. То хто поведе шхуну, запитую я? Сам, без моїх вказівок, ви не впораєтеся. Отже, дайте мені попити й поїсти та допоможіть перев’язати рану хусткою чи шарфом. А я розкажу вам, як керувати шхуною. Годиться?
– Але я не хочу повертатися на стоянку капітана Кідда. Я думаю пройти в Північну бухту й пристати там, – заявив я.
– Добре. Не такий я й дурень, справді. Чудово розумію, у чому справа. Я програв, і щастя на вашому боці. Північна бухта? Тож я не маю вибору. Візьмуся вести судно навіть до місця страти, чорт забирай!
Я мав підозри, що він замислив щось зле, однак пристав на цю думку. Через кілька хвилин шхуна йшла по вітру вздовж Острова Скарбів, і я сподівався досягти Північної протоки ще до полудня, щоб увійти в неї до припливу й стати в безпечному місці, де можна дочекатись спаду води й спуститися на берег.
Закріпивши румпель, я спустився вниз і дістав зі свого ящика подаровану матір’ю шовкову хустку. З моєю допомогою Гендс перев’язав глибоку колоту кровоточиву рану в стегні, а трохи попоївши й випивши бренді, помітно підбадьорився. Він сів прямо та заговорив голосніше, чітко вимовляючи слова. Взагалі видавався зовсім іншою людиною.
Дув ходовий бриз, і шхуна летіла, як птах. Берег бовванів попереду, і вигляд його швидко змінювався. За височиною пішли плоскі піщані низовини, порослі карликовою сосною. Незабаром ми обігнули скелястий мис, що височів на північному краї острова.
Я був у чудовому настрої й насолоджувався прекрасною сонячною погодою та мальовничими краєвидами. Я не відчував ані спраги, ані голоду, ані докорів сумління за дезертирство із блокгауза, бо тепер я заволодів шхуною. Мене бентежили тільки очі Гендса, що невідступно стежили за моїми рухами, і його дивна усмішка, в якій були не тільки страждання й слабість, але і ще щось затаєне й недобре.
Розділ XXVI
Ізраель Гендс
Вітер, що до цього був ходовим, подув тепер на захід, і ми легко пройшли північно-східним краєм острова до Північної бухти. Стати на кітву ми не могли, і тому не наважувалися ввійти в бухту в очікуванні припливу. Час тягся повільно, тож боцман навчав мене, як робити поворот.
Потім ми обоє мовчки сіли їсти.
– Капітане, – звернувся до мене Гендс із недоброю усмішкою. – Тут от лежить мій давній приятель О’Брайєн. Чи не викинете ви його за борт? Я не дуже педантичний у цьому й не маю докорів сумління через те, що загнав його на той світ. Але, як на мене, то не найкраща прикраса для нашого судна. Хіба ні?
– Мені сил забракне, і, крім того, така робота мені не до смаку. Нехай собі валяється! – відповів я.
– Прокляте судно, ця «Іспаньйола», Джиме, – підморгнув він мені. – Скільки нещасних моряків загинуло на ній відтоді, як ми вийшли із Бристоля. Навіть не пригадаю такого невдалого плавання. Бідолаха О’Брайєн теж загинув по-дурному. А тепер я прошу вас спуститися вниз і принести мені… чорт забирай, я забув, що мені треба… так, пляшечку вина, Джиме, але не бренді, бо воно занадто міцне для моєї слабкої голови.