Розділ XXVII
«Піастри»
Шхуна нахилилася так, що щогли висіли прямісінько над водою, а піді мною внизу зяяв вир. Гендс видерся на щоглу значно нижче за мене, тому й упав недалеко від борту. Він раз зринув у закривавленій піні й зник назавжди. Крізь тиху прозору воду я бачив його тіло на чистому піщаному дні в тіні шхуни. Зграйка риб промайнула повз нього. Від брижів на поверхні води мені здалося, що він ворушиться й намагається підвестися. Але він був мертвий– мертвісінький – застрелений і потонув, – призначений стати здобиччю риб саме там, де готував загибель мені.
Від цього видовища мене охопив жах і запаморочилося в голові. Кров гарячим струменем текла по спині й грудях. Ніж, що прибив до щогли моє плече, пеком пік, наче розпечене залізо. Але мене лякав не фізичний біль – його я стерпів би, – а думка про те, що я ось-ось зірвуся з реї й порину в тиху зелену воду поруч із тілом боцмана.
Я щосили вчепився у ванти обома руками й заплющив від жаху очі. Запаморочення минуло, серце заспокоїлося, і я опанував себе. Спочатку я хотів було витягти ніж із рани, однак, чи то він засів надто глибоко, чи то мені забракло мужності, але затремтівши всім тілом, відмовився від цієї спроби. І саме тремтіння допомогло мені: ніж, що, як виявилося, тримався більше на шкірі, ніж на м’ясі, вислизнув із рани. Кров потекла сильніше, але тепер я майже звільнився – мене втримували лише прицвяховані ножем камзол і сорочка. Я сіпнувся й вивільнився остаточно, потім швиденько спустився на палубу по вантах із правого борту, бо не хотів спуститися тими вантами, з яких тільки-но зірвався Ізраель Гендс.
Я пішов до каюти й перев’язав свою рану, що сильно нила й кровоточила, утім, вона була не дуже небезпечною й майже не заважала мені рухати рукою. Тепер я насправді був повноправним хазяїном судна, і мені схотілося звільнитися від останнього пасажира – мертвого О’Брайєна. Він, як я вже згадував, скотився аж до борту й лежав там, наче страшна воскова лялька. Тепер я вже не боявся його, бо за час подорожі призвичаївся до убитих і мертвих. Я підняв його, як мішок із висівками, і перекинув через борт. Він із плескотом занурився у воду, тільки червоний ковпак плавав на поверхні води. Спливло кілька хвилин, і він лежав на дні поруч із Ізраелем Гендсом, повільно рухаючись при кожному русі води. Його безволоса – О’Брайєн, попри молоді літа, був зовсім лисий – спочивала на колінах убивці, і навколо їхніх тіл сновигали риби.
Я був на шхуні сам. Почався відплив. Сонце стояло так низько, що тіні сосен із західного берега сягали палуби «Іспаньйоли». Подув вечірній бриз і, хоча зі сходу бухту захищала висока скеля з двома піками, гули троси, а вітрила розгойдувалися й ляскали.
Розуміючи, що судну загрожує небезпека, я підтяг і спустив клівери, і довгенько поморочився з гротом. Коли судно накренилося, гик перекинувся за борт і частина грота опинилася у воді. Шкоти так напнулися, що страшно було до них доторкатися. Тоді я вийняв ніж і перетяв фали. Гафель опустився, і парусина, напнувшись, лягла на воду. Підтягти нірал я не зміг, скільки не бився, довелося віддати себе й «Іспаньйолу» на волю долі.
А бухта вже поринала в тінь. Останні промені сонця, пробившись крізь лісову прогалину, осяяли заквітлий кістяк зруйнованого корабля. Холоднішало. Вода, підхоплена відпливом, швидко спадала, і шхуна міцніше лягала на бік.
Я перебрався на ніс і подивився вниз. Під носом було неглибоко, тож я, схопившись обома руками за канат, переліз через борт. Вода доходила мені до пояса, під ногами я відчув тверде піщане дно, укочене хвилями. Покинувши «Іспаньйолу», що лежала на боці, із зануреним у воду гротом, я швидко покрокував убрід до берега. Сонце вже сіло, і вечірній бриз шумів у сутінках хвоєю сосен.
Я таки повернувся на острів, і не голіруч. За мною стояла видерта з рук піратів шхуна, на якій ми зможемо відплисти в море. Мені хотілося якнайшвидше дістатися до блокгауза і похвалитися своїм успіхом. Ймовірно, мені дорікнуть за мою відлучку без дозволу, але захоплення «Іспаньйоли» заступить усі хиби, навіть сам капітан Смоллетт визнає, що я не гаяв часу.
У пречудовому настрої, сповнений солодких надій, я закрокував до блокгауза. Згадавши, що одна з річечок, що впадають у бухту стоянки капітана Кідда, бере початок біля двоголового пагорба, я рушив до нього, аби перейти струмок у найвужчому місці. Ідучи по схилу, порослому негустим лісом, я невдовзі обігнув пагорб і перейшов убрід струмок.