Минула ще хвилина, і її постать загубилася в юрбі. Канае провів її очима, а потім рушив у зворотному напрямі, Несподівано відчувши голод, він забрів у найближчу їдальню, а коли вийшов з неї, то було вже темно.
Опинившись на людній вулиці, він роздумував над тим, що сталося. Хоч він дав обіцянку провідати Аяко в суботу, та виконувати її не мав бажання. Однак це не означає, що Канае не хотів бачити Аяко. Просто він не знав, як їй краще все пояснити. Можна було б сказати, що випадково натрапив на Мотоко. Більше того, можна було б повідомити, що вона працює в барі. Але відкрити причину такого її кроку йому заборонялося, отож розмова з Аяко була б важкою. Якби Аяко дізналася, що подруга найнялася в бар підробляти, то напевне, переживала б. Сповіщати про таку неприємну новину йому не хотілося.
А тому врешті-решт Канае вирішив повернутися додому. Гойдаючись у переповненому вагоні електрички, він згадував про ту мить, коли на станційній площі Мотоко раптом зникла з очей. „Ану ж вона таємно зустрічається з коханцем…” Мабуть, саме ця фантастична думка затьмарила йому мозок. „Напевно, я ревнував її до неіснуючого супротивника”,— усміхнувся Канае.
НАВЕСНІ, ДВІСТІ ТРИДЦЯТЬ ОДИН ДЕНЬ ТОМУ
Канае навідався у дім Нісімото в суботу пополудні на початку червня, тобто майже через місяць після прогулянки в парку разом з Аяко та онуком господині Ген-тяном. Ясна річ, той день, уперше проведений наодинці з Аяко, дав йому багато радості. Принаймні він так вважав. Канае пробував тоді втягти Аяко в розмову про свої погляди на мистецтво, але вона не піддавалася. У нього склалося таке враження, ніби від самого початку дівчину непокоїла відсутність Мотоко. Нарешті по дорозі додому її прорвало: майже крізь сльози вона дорікнула йому за те, що справжнім його бажанням було прогулятися з Мотоко. Виправдання спантеличеного Канае ще дужче ускладнило його становище. Як на нього, то найкращою була б прогулянка втрьох: з Аяко та Мотоко. Та якщо вибирати одну з них (Ген-тяина рахунок не брався), то в душі Канае віддавав перевагу Аяко. Бо Мотоко якась дивна, їй бракує чисто жіночої вдачі. Це не така жінка, з якою можна спокійно прогулюватися вулицями міста. Завжди мусиш бути насторожі, бо вона ні сіло ні впала накинеться на тебе з різкими словами. Такими міркуваннями Канае спробував розвіяти непорозуміння з Аяко, але дівчина їх не сприймала. На зворотному шляху вона супилась і розмовляла тільки з Ген-тяном. А тому Канае нічого не залишилося, як довести їх додому й попрощатися.
Протягом останнього місяця Канае не раз збирався заглянути в дім Нісімото, але чомусь відкладав. Це не означало, що його зачепили за живе слова Аяко. Скоріше він хотів показати свою байдужість до Мотоко — мовляв зауваження Аяко про його особливе ставлення до її подруги не має під собою ґрунту. Але ж у той самий час це означало, що він уникає зустрічі і з Аяко. Минали дні, і Канае здалося, що його відмовчування — це вияв образи за несправедливе звинувачення. Тож якби головний редактор не поцікавився, як справи з художнім оформленням книжки „Шлях до миру”, то Канае не зважився б піти до дівчат.
Навіть натискаючи пальцем на кнопку дзвінка, він усе ще молився в душі, щоб двері відчинила господиня. Вона була б тоді своєрідним буфером у його стосунках з дівчатами. Але його мрія не справдилася — усередині почувся молодий голос, двері відчинились, і на порозі з'явилася Аяко у фартусі.
— Добрий день! Пробачте, що давно не заходив…
Аяко зашарілась і, відступивши крок назад, гукнула:
— Мотоко-сан, Сома-сан прийшов! — а потім, дивлячись пильно в очі Канае, сказала: — Заходьте! Вибачте, і я в такому вигляді. Я поралася на кухні.
— А де Нісімото-сан? — передаючи пакет з тістечками, запитав гість.
— Спасибі. Пішла кудись з онуком. Удома тільки я з Мотоко-сан.
Цього разу Мотоко не сиділа в майстерні, а озвалася зі сходів:
— От добре, що ви прийшли! Піднімайтеся нагору. Здається, ви не з тих, що соромляться.
— А чого мені соромитися? Боюсь тільки, щоб ви не били.
— Відчуваєте за собою провину?
Канае щось пробурчав і, роззувшись, пішов сходами нагору. З фартухом і пакетом тістечок у руці Аяко рушила за ним.
— Сома-сан, ви нас відцуралися,— сказала Мотоко тільки Канае сів.— І про свої дорогоцінні платівки з музикою Сібеліуса забули. Що сталося?
— Пробачте,— і він опустив голову.
— А ми їх слухали не один раз,— втрутилася Аяко.— Мабуть, вони трохи стерлися.
— Вони вам не були потрібні для роботи?
— Ні. Все одно я не міг би ними скористатися, бо не маю програвача.
— Ая-тян слухала їх з таким захопленням, що, мабуть, стала більшим знавцем, ніж ви, Сома-сан.
— Та що ви! — сором'язливо заперечила Аяко й додала: — Я принесу окропу.
— Ая-тян, не треба метушитися.
— А я не метушуся.
— До речі, Сома-сан, ви не заглядали до нас цілий місяць, Ая-тян дуже хвилювалася. Може, ви застудилися?
Канае силувано всміхнувся.
— І не думав застуджуватися. Був зайнятий, роботи по горло. Навіть сьогодні мене привела сюди службова справа.